Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

Я дивилася на неї, не розуміючи: як можна знову допомагати йому після всього, що він накоїв? Світлана Романівна підвела на мене зовсім сухі очі, наче почула моє невисловлене запитання.

— Щоб він не пішов шукати іншу дурепу. Зі мною ти знатимеш місце й час. Відмовлюся — підшукає когось іще, а до тебе все дійде надто пізно. Однієї дурості з мене досить.

Із коридору долинало гудіння пилососа покоївки, з вулиці — вечірній міський шум. У номері більше нічого не було чути. Я підійшла до вікна. Навпроти стояв мій будинок, темнів прямокутник балкона. Рішення прийшло раніше, ніж я встигла як слід його обміркувати.

— Гаразд. Ідіть, як домовилися з ним. Я теж прийду — але ховатися за колонами не стану. Підійду до віконця й подивлюся просто на жінку, яка збирається стати мною.

— Його посадять.

Світлана Романівна не запитувала.

— За те, що він зробив. Ні ви, ні я не відправляємо його до в’язниці. А ви завтра вперше за довгий час вчините на власний розсуд, як вважаєте за правильне. Не за чиєюсь командою.

Вона нічого не відповіла. Лише коли я дійшла до дверей, услід мені прозвучало тихе, майже винувате:

— Після п’ятниці напишу на нього заяву. Спершу хочу побачити його очі, коли він зрозуміє.

Просто з готельного коридору я зв’язалася з Федором Микитичем. Вислухавши, він сказав:

— Тепер підстав досить. Підключимо відділ економічних злочинів — вони давно полюють на фірму Дубровського. Від вас завтра потрібно прийти, назватися й залишатися поруч зі мною. Далі наша робота.

— Об одинадцятій рівно буду. Але за вашу спину ставати не збираюся.

Дільничний зітхнув. Так виразно, що мені майже почувся знайомий стукіт ручки об підборіддя. Сперечатися він не став.

У п’ятницю вранці я проводила Дениса до школи. Він уже давно ходив сам і вважав, що проводжати годиться лише першокласників. Біля шкільної брами, на іншому боці дороги, стояла знайома темна машина — та сама, що була біля нашого паркану того дня, коли з балкона летіли речі. Номери заляпані багнюкою, скло опущене, за ним виднілася чиясь потилиця.

Удавати, ніби я її не впізнала, я не стала. Дениса відправила всередину й дочекалася, поки зачиняться двері. Потім стала навпроти машини з телефоном. Нехай той, хто сидить за склом, бачить і дзвінок, і те, куди спрямований мій погляд: на номер.

— Федоре Микитичу, біля школи на Яблуневій знову та машина, що чергувала біля мого будинку, — промовила я голосно, чітко вимовляючи кожне слово. — Даю їй п’ять хвилин. Не поїде — ляжу на капот. Потім пояснюватимуть, навіщо тиснули директорку ліфтової фірми біля початкової школи.

— Патруль лише за два квартали. Зараз під’їдуть.

Обійшлося без патруля. Скло зачинилося, запрацював двигун. Від бордюру машина рушила повільно, наче робила мені послугу, й зникла за поворотом.

Виявилося, Денис спостерігав за мною з вікна роздягальні. Уже ввечері, коли все скінчилося, він запитав:

— Мамо, ти й справді лягла б на капот?

— Ні, — чесно відповіла я. — Але іноді досить того, щоб противник повірив: ти здатна піти на все.

— Психологічна жертва, — зі знавчим виглядом кивнув син. — У шахах так називають.

Дорогою на Ремісничу надійшло повідомлення від Віктора — перше за ранок і останнє, надіслане ним на волі: «Оксано, сьогодні нікуди не виходь. Сиди вдома з Денисом, будь ласка».

Я прочитала його два рази. Він намагався вберегти нас чи хотів упевнитися, що я не втручатимуся? Відповіді я так і не знайшла. Зрештою це перестало мати значення. Телефон вирушив до сумки, повідомлення залишилося без відповіді.

Центр оформлення документів зустрів нас запахом щойно вимитого лінолеуму. Такий казенний запах буває в усіх конторах, наче його виробляють на одному заводі й розвозять у каністрах. За скляними стінами величезної зали тяглися ряди пластикових крісел, над ними блимали номери електронної черги.

Ми прийшли о 10:55. Нахилившись до мене, Федір Микитич поглядом указав на двох непомітних чоловіків у куртках біля стенда з бланками, потім на молоду жінку з текою поруч з автоматом видачі талонів.

— Наші.