Я повернулася до своєї квартири, але свекруха вже викидала мої речі з балкона

Щойно закінчилася ця розмова, на екрані з’явився незнайомий номер. Жінка з низьким, спокійним голосом відразу перейшла до справи:

— Оксано Петрівно, Дарина. Прошу, не вимикайтеся. Хочу дещо запропонувати вам у цій справі.

— Зазвичай на такі пропозиції записуються в секретаря. Але для вас зроблю виняток. Одна хвилина.

— Я дам свідчення проти Віктора. Докладно: звідки взялася довіреність, як він виготовив витяг для матері, що сталося з її грошима. А ви виключите мене із заяви. Поясните, що я збиралася купити квартиру й теж виявилася ошуканою. Мені не потрібне ваше житло, мені треба вибратися з цієї історії.

Говорила вона швидко, проте без метушні. Мабуть, таким самим діловим голосом обговорювала з Віктором відсотки й строки.

— Ви привели до мене оцінювача, носите таку саму каблучку, як мій чоловік, і готувалися купити мою квартиру за фальшивими паперами. Дарино, ошукана покупчиня так не робить. Ви брали участь разом із ним. Маєте що розповісти — розповідайте слідчому. Зі мною угоди не буде.

Дарина відповіла після паузи, і тепер за її словами я вперше почула щось схоже на непідробний страх.

— Ви не уявляєте… Ярослав мене не випустить. Варто мені звернутися до поліції, він усе дізнається. Я ще з кабінету вийти не встигну.

— Отже, вирішуйте, хто для вас страшніший.

Я завершила дзвінок і негайно надіслала її номер Федорові Микитичу. Потім довго дивилася у вікно. Каяття в цьому дзвінку я не почула — лише розрахунок. Дарина хотіла піти з дошки до наступного ходу. Не домовившись зі мною, вона, найімовірніше, знову пішла до того, хто вже приготував для неї цей хід.

Увечері, коли зателефонував Віктор, я була на балконі з чаєм. Денис розв’язував задачу у своїй кімнаті. За дорогою світилися вікна готелю; на одному із середніх поверхів горіло світло у Світлани Романівни.

Чоловік почав без привітання. Замість колишньої улесливості й чарівності — збивчива хрипота, як у людини, яка давно не спить і боїться того, що станеться, щойно вона засне.

— Оксано, вислухай мене. Ярослав не дає піти. Я намагався, чесно. Після вчорашнього сказав йому, що більше не можу, досить. А він відповів: єдиний вихід — через п’ятницю. Якщо угода зірветься, спершу забере в мене все, що є, а далі візьметься за те, чого немає.

— Тоді в тебе лишився один хід, Вікторе. Негайно їдь до Федора Микитича. Розкажи про Ярослава, про Дарину, про довіреність. І куди поділися мамині гроші. Лише явка з повинною ще може тобі допомогти. Можливо, після неї синові буде за що хоч трохи тебе поважати.

У відповідь довго чулося лише важке дихання. На мить я майже повірила: зараз він погодиться. Скаже «добре», і я впізнаю в цьому слові того хлопчиська, за якого колись вийшла заміж.

— Не можу, — нарешті вимовив Віктор. — Ти не знаєш цих людей. Нічого, я розберуся. Є ще інший варіант. Мама мені допоможе.

Відповісти я не встигла: він вимкнувся. Мама допоможе. Ці слова лишилися зі мною, мов дим після пострілу.

Перевіряти, що за ними стоїть, я вирушила відразу. На перший же дзвінок прийшла Галина Іванівна — з коробкою логарифмічних лінійок і виразним наміром нарешті виграти в Дениса бодай одну партію. Залишивши сина з нею, я за кілька хвилин переходила дорогу, а невдовзі стукала в готельний номер.

Свекруха відчинила не відразу. На старій домашній сукні не було брошки; зникли й намальовані брови. Без них обличчя виглядало беззахисним, наче недомальованим. Моїй появі вона не здивувалася, лише відступила, впускаючи мене.

— Віктор вам телефонував? — промовила я, радше стверджуючи, ніж запитуючи.

— Так, — кивнула вона, сідаючи на край ліжка й складаючи долоні на колінах. — Плакав. Каже, якщо не допоможу, з ним зроблять щось страшне. Ти начебто погодилася продавати квартиру. Тепер уже чесно, мені. Завтра об одинадцятій прийдеш до центру оформлення документів на Ремісничій, підписувати договір. Я маю бути покупчинею. І мовчати при тобі: скажу зайве — ти з гордощів знову відмовишся.

— Нічого я не змінювала. І до центру документів іти не збиралася.