Від безсилля, люті й страху Сава залпом випив повну склянку. До хати йти не хотілося. Там була Марина, колиска, дитяче дихання — і все це тепер здавалося йому не щастям, а знущанням.
До цього дому вони переїхали відразу після весілля. Житло дісталося Саві від батьків, яких уже не було серед живих. Вони не встигли побачити онука: загинули задовго до народження хлопчика, залишивши синові дім, землю й важку порожнечу в серці.
Марина теж не знала справжньої родини. Рано осиротівши, вона росла в суворої родички в сусідньому селищі. Для неї власний дім, чоловік, дитина й теплий кут були не просто побутом — це була мрія, якою вона боялася надихатися.
А Сава тієї ночі пив до самого ранку, ніби намагався втопити в спиртному біль, сумнів і залишки розуму. Коли розвиднілося й дорогою потяглися перші люди зі своїми господарськими клопотами, він сяк-так підвівся. Хитаючись, пішов до сараю, де в старій скрині лежала мисливська рушниця.
Саме таким — п’яним, блідим, зі зброєю в руках — його побачила тітка Агафія, повертаючись із двору. Вона славилася тим, що жодна новина не затримувалася в неї на язиці довше кількох хвилин. Незабаром з-за фіранок і прочинених хвірток почали визирати й інші сусіди.
Сава вдерся до кімнати й ткнув холодним стволом у бік сплячої дружини. Гаркнув, щоб вона вставала. Марина прокинулася відразу. В очах її не було паніки, тільки миттєве розуміння біди. Вона підвелася і насамперед затулила собою колиску.
Вона тихо попросила чоловіка лягти, відіспатися, отямитися. Він ледве тримався на ногах, від нього тхнуло перегаром, голос був хрипкий і злий. Але замість відповіді Сава тільки всміхнувся. Ця усмішка була чужою, страшною. Він наказав їй зібрати речі й забиратися з дому разом зі своєю дитиною.
Марина звела брови від обурення. Вона перепитала, невже він так називає власного сина. Ці слова тільки дужче розпалили Саву. Він закричав, що хлопчик йому не син, що знайшлися добрі люди, які вчасно розповіли правду…
