Життя без прикрасТреба повірити тим, хто поруч, і потроху повертатися до нормального життя. Тоді, можливо, повернуться спогади. А разом із ними — і почуття, яких вона зараз ніяк не могла в собі відшукати.
Через кілька днів Антон приїхав до клініки й забрав її додому. Наталія чекала на це повернення з нетерпінням, хоча майже ожила свідомість іще не підказувала їй знайомої обстановки. Вона підказувала інше: вдома не доведеться наново розбиратися в кожній дрібниці. Там усе має бути зрозумілим і зручним будь-якої пори доби. У речей є своя історія, запахи й звуки знайомі, а на меблях залишаються вм’ятини, потертості, тріщинки, які впізнаєш так само, як самі меблі. Не треба шукати вимикач: рука тягнеться туди, де він завжди був, навіть без допомоги очей. У сушарці серед посуду стоїть улюблене горнятко. З написом чи кумедним малюнком — те саме, яке приємно взяти й обхопити долонями. Вона чекала не просто іншої кімнати замість лікарняної. У її сподіваннях дім залишався місцем, де добре й спокійно, де кожна дрібниця знайома й не потребує пояснень. Саме такого повернення їй хотілося: опинитися серед свого, звичного до найменших подробиць, перестати почуватися чужою серед навколишніх речей. Із цими сподіваннями вона й їхала з клініки.
Квапливо піднявшись сходами, вона переступила поріг розчинених дверей. Але ніщо всередині не озвалося.
— Заходь, влаштовуйся, — гостинно запропонував Антон. — Наталю, мені треба відлучитися у справах. Ти поки освоюйся, звикай… Тобто згадуй, я це хотів сказати. Скоро повернуся. Гаразд? Стривай, а ліки ти випила? Звісно, забула. Що б ти без мене робила? Тримай, ось вода. Розумниця, дівчинко моя. Це важливо, люба: пропускати таблетки не можна, у жодному разі.
Він звично обійняв її за талію, притягнув до себе й поцілував у щоку. За дні його відвідин у лікарні Наталія встигла призвичаїтися до цього ритуалу й більше не здригалася. Збоку все, мабуть, мало цілком звичайний вигляд: чоловік обіймав жінку, яка кохала його і яку кохав він.
Коли він пішов, вона довго ходила просторою квартирою. У дзеркалах і блискучих скляних поверхнях миготіло її відображення. Наталія торкалася меблів, книжок і дрібничок на полицях, перебирала китиці пухнастого пледа, перекинутого через спинку дивана. Потім відчинила велику шафу — і відразу зачинила дверцята. Ніби з темряви, що пахла чимось невиразно знайомим, зараз міг хтось вискочити.
Нарешті вона забралася з ногами на диван, величезний, мов айсберг. У його куточку можна було притихнути, прислухатися до того, що відбувається всередині, до думок і відчуттів. Спочатку її непомітно потягло в дрімоту, потім сон став глибоким.
— Ну що, встигла роздивитися?
Від чоловічого голосу вона здригнулася. Виявляється, Антон уже повернувся, а вона проспала весь цей час. Наталія незграбно спустила ноги з дивана й поглянула на нього.
— Так, трохи… Тільки я, знаєш, так нічого й не впізнала. Таке відчуття, ніби прийшла до когось у гості.
— Ну, це й зрозуміло, — вихопилося в Антона. Він одразу виправився: — Я маю на увазі, нічого страшного тут немає. Треба почекати. Поживеш, усе роздивишся, почнеш згадувати. Налагодиться, ось побачиш. Головне, про таблетки не забувай. До речі, я приніс. Випий зараз, при мені, щоб я не хвилювався.
— Так, напевно… Звісно, — кивнула вона й проковтнула чергову пігулку. — Я хотіла тебе дещо спитати.
На слові «тебе» вона затнулася. Таке просте звертання все ще давалося із зусиллям: говорити з ним невимушено, як із рідним і коханим, чомусь не виходило.
— Я шукала фотографії на полицях, на стелажах — ніде нічого, — продовжила Наталія. — А ми ж мали фотографуватися разом, із рідними, з друзями… Покажи мені, будь ласка. Може, за знімками я зумію згадати щось про колишнє життя. І про тебе. Про нас із тобою.
— Знімки? Звісно, вони є, — відгукнувся Антон. — Тільки зберігаються вони у твоєї мами. Ця квартира ж не зовсім твоя. Після весілля ми хотіли обзавестися спільним житлом, навіть підхожий будинок знайшли. Невже й цього не пам’ятаєш?
Наталія похитала головою.
— Ні. Але ж є ще телефони. Люди ж фотографують одне одного, зберігають світлини. У нас теж мали залишитися.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.