Життя без прикрасІ ось через стільки років перед Тетяною знову опинився Антон Карасьов.
— Добридень, тітко Таню! — за давньою звичкою випалив він, тиснучи їй руку. Знав він її мало не від народження. — Мама просила вас провідати. Навіть сувеніри деякі передала.
— Антошику, як же я рада! Який ти став, справжній чоловік! Одразу відчувається — інший світ, нормальне життя. Розповідай, як Лідія? Ми ж майже нічого про вас не знаємо.
— Та по-різному, — знизав плечима Антон. — Батьки через пару років після переїзду розлучилися, ви, мабуть, чули. Батько всі гроші розтринькав. Тут дурників круг пальця обводити легко, а там працювати треба було. Там уже його самого за дурника мали.
У його тоні не лишилося поваги до батька. Відчувалася давня, досі не минула образа на людину, яка залишила родину без засобів до існування.
— Я навіть не знаю зараз, де він, — повів далі Антон. — А маман влаштувалася непогано. Підчепила заможного буржуя: будинок за містом, дві машини, дві власні кав’яреньки. Загалом, упакований як слід.
— Отже, усе добре у вас склалося, — кивнула Тетяна.
— У мами — безперечно. Для неї все склалося якнайкраще. Старіючий кавалер ще й закохався у свою умовно молоду дружиноньку, — усміхнувся Антон. — А от зі мною вийшло не так радісно. Коледж він мені оплатив, із громадянством допоміг, цього я не заперечую. Тільки розраховував я на інше: думав, він візьме мене у свій бізнес. І тут — тадам! У нашого месьє з’являється власний дорослий синочок. Раптом схаменувся: татусь на старість одружився, як би без спадку не залишитися. Отака мелодрама. Я на неї подивився, плюнув і полетів додому. Бо мені там, хоч як крути, нічого путнього не світило. Посада якогось зачуханого менеджера, орендоване житло — і все. А тут бабуся квартиру в центрі залишила. Не Версаль, звісно, але попервах прожити можна. Тож поки походжу місцями свого чудового дитинства. Зроню скупу чоловічу сльозу, засоплю пару носовичків. Дивись, за цими прогулянками якісь ідеї й з’являться. А європейське громадянство в мене від цього нікуди не дінеться, воно зі мною залишиться.
Ця цинічна відвертість трохи спантеличила Тетяну, та симпатії не зменшила. Антон подобався їй упевненістю, чарівністю, тим невловним, але безсумнівним відтінком закордонного життя. Саме таку людину хотілося бачити поруч із донькою. Поки в нього нічого немає — не біда: освічений, розумний, честолюбний, ініціативний, кар’єру ще зробить. І родина знайома, пів життя на очах. Він вселяв їй довіру, на відміну від тієї шушвалі, яка останнім часом завелася навколо Наталки.
Через рік після його повернення Тетяна таки висловила доньці своє бажання:
— Як би добре було, якби у вас з Антоном… Ну, якби ви зійшлися.
— Мамо, ти серйозно? — Наталка розреготалася. — Ми, звісно, усе життя знайомі, тільки дружбою це не назвеш. Згадай, ми ж як кіт із собакою! У п’ять років билися, у десять і в п’ятнадцять ледве одне одного терпіли. А тепер, на третьому десятку, раптом запалаємо коханням?
— От саме, третій десяток! Уже добігає кінця, — підхопила Тетяна Василівна. — За цей час люди дорослішають, розумнішають, змінюються. Не можна ж усе міряти тим, якими ви були дітьми. Антон, у всякому разі, подорослішав. Шкода, що ти ніяк не можеш. Послухай мене, Наталю: він тобою захоплюється. Я цього не вигадала, він сам мені сказав. Навіть не очікував, що ти стала такою, що настільки змінилася. А ти й слухати нічого не хочеш. Тим часом він тепер і сам інший — серйозний, розважливий чоловік. Кілька років за кордоном теж не минули марно: став справжнім європейцем. Таких чоловіків рідко зустрінеш, донечко, ними не розкидаються. Я й кажу: тобі неодмінно треба знову почати з ним спілкуватися. Ви ж стільки часу не спілкувалися, а тепер обоє дорослі. Звідки тобі знати наперед, як далі складеться ваше життя? Цього ніхто передбачити не може.
— Вибач, але за себе я відповідати можу, — рішуче перебила Наталія. — Антошко Карасьов мені нецікавий. Навіть з усім його європейським лоском. А вже в наречені він мені точно не потрібен. Ти ж саме до цього хилиш? — І знову щиро розсміялася.
— Годі цього ідіотського сміху! — розлютилася мати. — Я знаю, хто тобі цікавий. Тільки не уявляй, що я дозволю тобі сплутатися з якимось місцевим пройдисвітом.
— Мамочко, невже закордонний пройдисвіт тобі миліший за місцевого? — спробувала віджартуватися Наталя, пом’якшуючи і напруження, і материну грубість.
— Я все сказала, Наталю, — насупилася Тетяна.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.