Я лише дивився їй услід, стоячи на порозі дідового будинку. За дахами повільно сідало сонце, і мені здалося, що затяжна боротьба добігає кінця. Однак поставити остаточну крапку міг лише суд.
Останнє засідання відбувалося в напруженні, яке відчувалося майже фізично. Я прийшов у костюмі не заради враження, а тому, що цей день мав повернути мені не лише землю, а й добре ім’я. На столі перед суддею лежали експертні висновки, архівні витяги, свідчення Наталії, передані нею матеріали та документи з реєстру власності.
Галина Михайлівна сиділа навпроти, бліда й притихла. Від її колишньої різкості та владної інтонації не лишилося й сліду. Поруч був адвокат, але він майже не втручався: зміст паперів говорив переконливіше за будь-які виступи.
Вивчивши матеріали й вислухавши сторони, суд визнав дії правління незаконними. Ділянку належало повернути законному власникові, фіктивний протокол загальних зборів оголошувався недійсним, а відомості про підробку документів і самоуправство передавалися до наглядового відомства для окремого розгляду.
Залою прокотився тихий шепіт. Я не всміхався й не тріумфував. Просто підвівся, подякував судді й вийшов у коридор. Віктор Степанович наздогнав мене й міцно ляснув по плечу.
— Витримав. Усе як у колишні часи.
Я мовчки кивнув. Біля виходу чекала Наталія. Вона по-дружньому обійняла мене й тихо сказала:
— Дякую. Ви довели, що навіть той, кого всі бояться, не може бути вищим за закон.
Відповісти я не зміг. Подивився на сіре небо, яке того дня здавалося напрочуд ясним. Уперше за довгий час я відчув: крапку справді поставлено…
