Попри пораду Наталії, надвечір я без попередження приїхав на ділянку. Мені потрібно було переконатися, що звідти не вивозять речі й не руйнують те, що лишилося. Довкола панувала підозріла тиша. Під підошвами похрускував гравій, призахідне сонце лягало на старий шифер, і все виглядало майже мирно.
Біля воріт стояла Галина Михайлівна зі зв’язкою документів. Помітивши мене, вона здригнулася, однак іти не стала.
— Перевіряєте, що ще можна забрати? — запитав я, наблизившись.
— Я прийшла оглянути стан ділянки, — вимовила вона з помітним тремтінням у голосі.
— Не обтяжуйте себе. Це моя власність, і незабаром суд підтвердить це остаточно. Ви й самі чудово розумієте, до якого рішення все йде.
Галина Михайлівна щільно стиснула губи.
— Вам просто пощастило правильно все подати. Напевно, знайшлися потрібні зв’язки.
— Зв’язки в мене справді є, але перемогти допомагають не вони, а факти. Ви надто довго розпоряджалися чужим, будучи певною, що ніхто не наважиться заперечити.
— Думаєте, все так легко закінчиться? — процідила вона.
Я всміхнувся й уперше вирішив відкрити частину правди, про яку вона навіть не спробувала дізнатися.
— Ви хоч уявляєте, чим я займався раніше?
Вона насупилася.
— Здається, працювали в комп’ютерній сфері.
— Майже вгадали. У минулому я був слідчим в особливо важливих справах. Я добре знав, які наслідки тягне за собою підробка документів, але після звільнення свідомо не став використовувати колишні зв’язки й вирішив домогтися справедливості звичайним законним шляхом.
Обличчя Галини Михайлівни зблідло. Вона різко повернулася й попрямувала геть, не вимовивши більше ні слова. Коли жінка вхопилася за хвіртку, папери вислизнули з її рук і розсипалися по землі. Я не став їх збирати…
