Він прийшов до ресторану на річницю весілля, але замість 6 200 за меню отримав рахунок на 41 000

— Навіщо нам платити самим собі? — бурчав я.

— Степо, з кухні не видно, що відбувається в залі. Перестанеш бувати тут гостем — і невдовзі власний дім стане для тебе чужим.

Тоді я погоджувався, не розуміючи її. Тепер кожне слово було зрозумілим.

— А з рахунками що відбувається? — я вийняв чек. — За два борщі 41 000. Як це пояснити?

Галина Василівна лише стиснула губи. Подиву я не побачив.

— Вони це називають «самотній гість». Ніде не написано, але правило є. Якщо літня людина прийшла сама, одягнена небагато й тут не постійний гість, їй приписують депозит, якийсь збір. Відкриту пляшку вина на стіл поставлять. Офіціант отримує десяту частину зверху. А якщо середній чек у нього низький, платить штраф.

— Невже люди віддають гроші?

— Віддають, Степане Матвійовичу. Стареньким ніяково сперечатися. Думають, самі прочитали неправильно, чогось не зрозуміли, не знають, як тепер усе влаштовано. Червоніють, викладають скільки є, йдуть і вже не повертаються. На це й сподіваються: така людина скаржитися не стане.

Вона помовчала. Коли заговорила знову, голос був іншим.

— Навесні дідусь приходив на річницю, рік після смерті дружини. Взяв суп і 50 г, пом’янути. Рахунок йому принесли на одинадцять тисяч. Він по сотні розкладав гроші на скатертині, руки тремтіли. Потім замість виходу прийшов до мене, до мийки. Питає: «Доню, інших дверей у вас немає? Щоб через зал не повертатися».

До цього я тримав руки спокійно. Ні мій рахунок, ні окрик «дід» не змусили їх тремтіти. А тут затрусилися. Людина поминала дружину в ресторані, названому ім’ям моєї дружини, і шукала вихід через мийку. Його обікрали, але соромитися довелося йому.

Сьогодні я був на його місці. Можливо, навіть за тим самим столом, із такою самою річницею. Тільки в мене у внутрішній кишені лежало право зупинити все це, а в нього такого права не було.

— Галино, — сказав я, коли знову зміг говорити, — про те, що я приходив, поки нікому. Три дні. Зможете?

— Два роки мовчу, Степане Матвійовичу. Ще три дні витримаю.

Вона сходила на кухню й принесла згорток у поліетиленовому пакеті.

— Під час ремонту з контейнера витягла. Разом із вашою фотографією. Фотографія вдома, у шафі, а це в роздягальні зберігаю. Потроху записую. За почерк уже не сваріть.

У згортку був Оксанин зошит: клейончаста обкладинка, розбухлі за роки сторінки.

Тієї ночі я вперше за два з лишком роки відчинив нашу міську квартиру. Пил. Із крана спершу потекла іржава вода, у ванній на гачку висів її халат. Верхнього світла я не вмикав. Сів під кухонною лампою, де ми разом зводили касу, і відкрив першу сторінку.

Я очікував побачити 1995 рік, записи від дня відкриття. Але вгорі стояв 1978, а далі її почерком: «Стьопа, борщ, котлета, компот, 72 копійки. Повернув іншим».

Першим вона вписала мене. Мене. Майже сорок років поруч із нею я прожив, не знаючи, що залишаюся в цьому зошиті під номером один. І що мій борг давно повернуто — іншим людям, як вона веліла. Тому й садовила мене кожного 20 вересня за сьомий стіл.

На похороні я був кам’яний. Тепер сидів над записом і плакав так, як тоді не зміг. Її округлий почерк зробив зі мною те, чого не зробили лікарні, кладовище й два роки мовчання.

Далі йшли сотні імен. Біля деяких через роки з’являлися нотатки іншим чорнилом: «Сашко, студент. Працює на моторному. Одружився». «Валентина Романівна померла. Царство небесне». «Співачка Марина. Надіслала листівку з іншого міста». А потім — сторінка за лютий 2003 року.

«Максюша — два борщі». Згодом, нижче, з натиском було дописано: «Наш Максюша». Той самий Ковальчук Максим Олексійович, чиє ім’я я прочитав на чеку.

У лютому 2003 року я вийшов до чорного ходу приймати хліб. Водій залишив лотки й пішов по накладну. Я відвернувся на пів хвилини, а краєм ока помітив тінь, що відділилася від лотка. Худий хлопчисько в чужій куртці ніс батон під пахвою.