Життя без прикрасУ центрі, у старому особнячку, розташовувалася контора Галини Федорівни. У повітрі пахло дорогою кавою; навколо — шкіряні крісла й важкі портьєри. Нотаріуска зустріла нас біля службового входу. Їй було за шістдесят; зараз вона стояла бліда, як полотно. За пів години до нашого приїзду Рогов устиг її попередити.
— Вікторе Геннадійовичу, Господи… — шепотіла вона. — Вісім років її знаю. На ювілеї моєму була. Довіреність же я й оформляла…
— Вашої провини тут немає, Галино Федорівно. Тільки поводьтеся як завжди. Наче вам нічого не відомо.
Нас сховали в архіві поруч із її кабінетом: мене, Наталію, майора й двох оперативників у цивільному. Там була запилена настільна лампа, а стелажі заввишки до стелі були заставлені папками. Двері залишили прочиненими на палець.
О 15:05 грюкнули двері приймальні.
— Дівчино! Ми до Галини Федорівни, на третю! — У Маргарити був той різкий хазяйський голос, яким вона зверталася до прислуги. — Мені каву без цукру. І жвавіше, ми поспішаємо.
— Ритулю, тихіше, — почув я Ігоря.
— А чого це? — засміялася вона. — Розслабся, Ігорьку, уже все сталося. Уявляєш його пику, коли собачка біля валізки сяде? «Це не моє! Я будівельник!» — Вона зобразила мій голос. Доволі схоже. — Хай старий пень турецьку вчить. Двадцяти п’яти років йому вистачить.
— Народ, давайте швидше, — втрутився третій, сипкий, прокурений голос. Гончар. — У мене ще справи.
У темряві серед папок я слухав, як дружина передражнює мене. Сміється з моїх майбутніх кайданок і 25 років у чужій країні.
— Не рухайтеся, — сказав майор, поклавши долоню мені на плече й стиснувши його.
Я залишився сидіти.
Ще за п’ять хвилин їх покликали до кабінету. Крізь щілину я побачив Маргариту: новий кремовий костюм, якого я раніше не бачив, укладене волосся, свіжа помада. На шиї — перли, які я купив їй на сорокаріччя. Ніби вона прийшла на власне весілля, а не до нотаріуса.
Слідом увійшов Ігор. Моя італійська шкіряна куртка — я вдягав її всього разів три. На його зап’ястку мій годинник, одразу впізнав: колектив подарував на шістдесятиріччя, на кришці гравіювання.
Гончар увалився останнім. Дрібний, лисуватий, очі бігають, під пахвою товста шкіряна тека.
— Галино Федорівно, люба! Як же я рада! — проспівала Маргарита, цілуючи її в щоку. — Прийшли, як домовлялися. Віктор поїхав відпочивати, бідолаха геть заморився на роботі. Тепер справи на мені. Довіреність пам’ятаєте? Самі ж оформлювали.
— Пам’ятаю, Риточко. Сідайте. Документи принесли? — Голос у Галини Федорівни залишався рівним. Молодець, стара, подумав я.
Маргарита виклала на стіл довіреність і витяги, договір продажу моєї фірми, договір дарування заміського особняка. Усе підготовлено, вивірено до останньої коми.
— Покупець — Гончар Антон Євгенович, генеральний директор «Гончар Інвест», — представила його Маргарита. — Йому продаємо «Дубровський буд», цілком.
— А будинок?
— Братові Ігоркові подарувати хочу. Він стільки для нас зробив.
Ігор скромно опустив очі. Гончар зашарудів своєю текою.
— Добре. Спочатку перевірка довіреності в єдиному реєстрі. Звичайна процедура, забере хвилину, — сказала Галина Федорівна й повернулася до комп’ютера.
Застукали клавіші. Я не дихав. Майор поруч теж. Наталія так учепилася мені в рукав, що крізь піджак відчувалися нігті.
Секунд десять нотаріус розглядала екран. Потім зняла окуляри, протерла, знову наділа.
— Маргарито Антонівно, виникла проблема.
— Яка ще? — Голос дружини одразу став різким.
— Довіреність скасовано.
Тиша.
— Як це — скасовано? — повільно перепитала Маргарита, ніби слова до неї не дійшли.
— Довіритель відкликав її сьогодні. Самі подивіться. — Галина Федорівна розвернула монітор. — Запис про скасування засвідчено о 12:51. Дубровським Віктором Геннадійовичем особисто, за паспортом.
Я бачив тільки профіль Маргарити, обернений до екрана. Рум’янець повільно сходив зі щік, нафарбовані губи розтулилися.
— Помилка, — сказала вона. — Тут якась помилка. Такого бути не може.
— Це єдиний реєстр, Маргарито Антонівно. Він не помиляється.
— Та зрозумійте ж! — Маргарита схопилася, перекинувши стілець. — Він не міг нічого скасувати! Його в країні немає, він вилетів о 10:35. Зараз він у Стамбулі! Як він міг опинитися в нотаріуса о 12:50?
— Він сів! — Ігор теж підвівся й уже кричав. — Я на власні очі бачив, як він реєструвався! Мені дружина… Мені підтвердили посадку!
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.