Життя без прикрас— Вікторе, я ж іще на весіллі тобі казав. Пам’ятаєш?
Пам’ятав. Тоді від нього я чув прохання: «Вікторе, уклади хоча б шлюбний договір». Я тільки відмахувався.
Молода нотаріуска в строгих окулярах витратила на скасування двадцять хвилин. Я підписав, вона поставила печатку й внесла запис до реєстру.
— Готово. Довіреність більше не діє, — оголосила вона. — Тепер будь-який нотаріус у країні побачить скасування.
Слідом Євген Микитович зв’язався з банком. Про всяк випадок за моїми рахунками заблокували всі операції за довіреністю.
Літак до Стамбула таки вилетів — із запізненням більш ніж на годину й без мене. Крізь скло я дивився йому вслід, доки він не став цяткою. Десь там залишалося моє порожнє місце біля проходу. Сусід у спортивному костюмі, мабуть, радів: тепер ніхто не зазіхав на його підлокітник.
Далі треба було чекати. Майор привіз нас із Наталією до невеликого кафе на околиці.
— Залишитеся тут. Ні дзвінків, ні повідомлень нікому, — розпорядився він.
Поки його співробітники розбиралися з Гончарем і конторою, я сидів над охололою кавою й крутив вимкнений телефон. Як же хотілося його ввімкнути. Набрати Катю, попросити пробачення: доню, ти мала рацію, пробач старому ідіотові. Почути Федька. Але Рогов заборонив телефонувати до кінця операції: якщо Маргарита хоч якимось дивом дізнається, що я залишився, усе зірветься.
— Про доньку думаєте? — тихо запитала Наталія. Навпроти мене вона тримала чашку обома долонями, зігріваючи їх.
— Як здогадалися?
— Таке обличчя в мого батька бувало, коли маму згадував.
Я розповів про Катю. Про браслет і день народження, про тридцять гостей, при яких вигнав її з дому. Наталія не перебивала.
— Мій батько теж колись мені не повірив, Вікторе Геннадійовичу, — сказала вона, коли я закінчив. — Через першого мого чоловіка. Десять років потім не розмовляли. А помирилися — йому жити залишалося пів року. Досі щодня рахую ті десять років. — Вона помовчала. — Не відкладайте. Сьогодні ввечері їй зателефонуйте.
— Зателефоную обов’язково.
О 14:00 задзвонив її телефон. На екрані з’явилося: «Ігорьок». Наталія поглянула на мене.
— Відповідай, — сказав я, кивнувши.
Перш ніж натиснути зелену кнопку, вона глибоко вдихнула. Відповівши на дзвінок, увімкнула гучний зв’язок.
— Так, Ігорьку.
— Привіт, зай! — Він говорив бадьоро, весело, немов усе в нього складалося за планом. Із телефона долинали музика та дзвін келихів. — Ти де?
— У курортному місті, — відповіла Наталія майже без тремтіння в голосі. — Потім зворотним рейсом.
— Зай, прохання є. Подивишся у вашій базі? Стамбульський, на 10:35. Дубровський Віктор Геннадійович — сів на борт чи ні? Один клієнт за родича хвилюється.
Наталія заплющила очі. Я бачив, як на її шиї пульсує жилка.
— Зараз. — Вона витримала секунд двадцять; мені вони здалися нескінченними. — Сів, Ігорьку. Посадку підтверджено, долетів благополучно. П’ять хвилин тому рейс приземлився.
— Сів! Ритулю, сів, усе! — радісно повторив він, уже відвернувшись від телефона.
У відповідь пролунав жіночий сміх — щасливий, дзвінкий. Жодної нотки я не міг переплутати. Маргарита.
— Кращої за тебе немає, зай, — знову заговорив Ігор у слухавку. — Увечері розповім. Свято в нас, величезне! Усе, цьом, бувай.
Розмова обірвалася короткими гудками. Наталія поклала телефон на стіл, але пальці так і ходили ходором. Вона затиснула долоні між колінами й довго дивилася перед собою.
— Ритуля, — промовила нарешті. — Її він називає Ритулею. А мене дванадцять років — «зай».
Я промовчав.
За п’ять хвилин під’їхав Рогов. Коли ми сіли до нього в машину, він, похмурий і зосереджений, одразу заговорив:
— Знайшли Гончара. Антон Гончар, приятель вашого Костюка з качалки. За шахрайство судимий двічі. «Гончар Інвест» зареєстрували місяць тому. Офісу немає, працівників немає. Одноденка для виведення майна з подальшим перепродажем.
— Красиво.
— І це ще не все. У гаражі Костюка наші знайшли поліетилен, клей, обрізки підкладки. Такої самої, як у вашій валізі. — Майор помовчав. — Ще новина: митниця у Стамбулі щойно перетрусила весь багаж вашого рейсу. Анонімно повідомили про пасажира Дубровського. Ні пасажира, ні його валізи не виявилося. Тепер там не можуть збагнути, у чому річ.
— Отже, їхня людина може зв’язатися з ними, — повільно промовив я. — Сказати, що мене не було.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.