Життя без прикрасНаталія з’явилася у дверях архіву. Уже без сліз, спокійним, рівним кроком пройшла до кабінету й зупинилася перед чоловіком. На синій формі виднівся бейджик з її ім’ям.
— Привіт, Ігорку. Ну як там у курортному місті, тепло?
Він застиг, роззявивши рота. Посмішку наче змило струменем зі шланга.
— Наталіє… Як ти… Ти ж летиш…
— Я помінялася рейсами. На Стамбул. Щоб ця людина не опинилася в турецькій камері. — Вона ледь схилила голову. — А балконні двері все-таки варто було полагодити. Пів року тебе просила.
Маргарита дивилася то на неї, то на Ігоря.
— Хто вона? Ігорку, що це за жінка? — запитала вона тихо.
— Дружина. Законна, уже дванадцять років. А ви, треба думати, Ритуля? Троюрідна сестра?
Секунди три ніхто не рухався. Потім Маргарита розвернулася й з розмаху вдарила Ігоря по обличчю. Від дзвінкого ляпаса його голова сіпнулася.
— Ти присягався, що розлучився! Ми мали вдвох поїхати до Іспанії! Ти обіцяв!
— Та яка тепер різниця! — зарепетував він, притискаючи руку до щоки.
Оперативники ледве встигли їх розборонити. Ігоря відвели вбік, Маргариту посадили; за її спиною залишився співробітник. Я підійшов і сів навпроти, досить близько, щоб бачити обличчя.
Вона важко дихала. Волосся розкуйовдилося, перлове намисто збилося набік, на кремовому костюмі темніли кавові плями. Нічого спільного з жінкою в зеленій сукні, яка колись підійшла до мене біля колони зі словами: «Можна я понудьгую з вами?»
— Рито, мені потрібна одна відповідь. Тільки чесна. Втрачати тобі вже нічого.
Вона подивилася на мене. У цьому погляді я не бачив ні страху, ні каяття — саму злість.
— Пам’ятаєш мій день народження позаминулої осені? — продовжив я. — Браслет. Це ти поклала його Каті в сумку?
Маргарита мовчала секунд десять. Потім закинула голову й хрипко, негарно засміялася.
— Звісно, підкинула. А ти що думав? Що твоя свята донечка й справді злодійка? Ти прикидаєшся тупим, Вікторе, чи й справді нічого не тямиш? Катя бачила мене наскрізь, із найпершого дня. Щоразу приходила й дивилася на мене так, ніби їй уже все відомо. Потім шепотіла тобі по кутках. Заважала вона мені, розумієш? Треба було її позбутися — от я й позбулася. Дочекалася, коли вона поведе Федька до туалету, і сунула браслет у її сумку. На все — п’ять секунд. А далі ти сам: одразу повірив, навіть сумніватися не став. — Маргарита нахилилася ближче до мене. — Ти хоч знаєш, як легко мені це вдалося, Вікторе? Я браслет поклала, а вигнав її ти. Єдину людину, яка тебе любила, ти сам із дому виставив.
Рогов кахикнув; оперативник мовчки ввімкнув на телефоні диктофон. Я й далі дивився на Маргариту й не відчував болю. Він був там, в аеропорту, коли до мене все дійшло. Тепер усередині стояли порожнеча й тиша, як уночі на будівництві: люди пішли, вітер ходить поверхами.
— Вісім років, Рито. Вісім років я тебе любив. По-справжньому.
— Вісім років! — перекривила вона. — Та я вісім років терпіла твоє хропіння, кошториси, розповіді про бетон за вечерею! Пузо, лисину, вічне: «Риточко, а де мій ремінь?» Ти уявляєш, як це — щоранку прокидатися зі старим, якого бачити не можеш? Ці гроші я заслужила. Кожну копійку!
— Заслужила, — сказав я. — Усе, що тепер отримаєш, Рито. До останнього дня.
Майор кивнув оперативникові, і на її тонких зап’ястках клацнули кайданки. Можливо, ті самі, що вранці були на мені. Колись на цих руках виблискував подарований мною на річницю діамантовий браслет.
Ігоря поставили до стіни. Тепер він не кричав: уперся чолом у шпалери й неголосно, на одній ноті торочив:
— Це не я. Це все вона. Це не я.
Я підійшов до нього.
— Ігорку, поверни годинник.
Він повернув голову, не розуміючи.
— Чого?
— З гравіюванням. — Я підставив долоню. — Їх подарували люди, з якими я працюю тридцять років. Вони мене поважають. Тобі такі не за розміром. І куртку знімай — теж моя.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.