Життя без прикрас— Отримаєте потім у відділку, — сказав Рогов. — Не роздягати ж його перед усіма.
Біля дверей Маргарита обернулася.
— Здохнеш без мене, Дубровський! Сам у своєму величезному порожньому будинку! Старий пень, та кому ти потрібен!
Я спокійно зустрів її погляд.
— Помиляєшся, Рито. Зараз я поїду до доньки.
Коли двері за затриманими зачинилися, у кабінеті залишилися ми з Наталією, майор і Галина Федорівна. Нотаріус сиділа за столом і потроху капала в склянку заспокійливе.
— Вікторе Геннадійовичу, завтра о 10 приходьте до слідчого. Потрібні докладні свідчення, — сказав Рогов, надягаючи куртку. Подивився на годинник. — А поки їдьте, куди збиралися. Зараз це важливіше.
Діставши телефон із кишені, я ввімкнув його. На екрані, що засвітився, виявилося дев’ятнадцять пропущених від Маргарити. Звісно, вона шукала мене. Між дзвінками надходили повідомлення: «Котику, долетів?», «Котику, відповідай», «Котику, ти де?» Я гортав їх, не вчитуючись у кожне, і раптом зупинився. Серед її повідомлень було інше — коротке, надіслане об 11:20. Воно надійшло від контакту, який я так і не видалив, хоча не раз збирався це зробити. Мені не треба було перевіряти, чий це номер: я пам’ятав його напам’ять. Тепер дивився на кілька рядків, що надійшли від доньки.
«Тату, як ти? Сьогодні уві сні я бачила маму. Вона звеліла мені написати тобі».
Катя. Контакт, який я стільки разів збирався видалити й так і не видалив. Номер, який знав напам’ять.
Вона з Максом і Федьком жила на околиці, у панельній дев’ятиповерхівці. Адресу я пам’ятав усі ці місяці. Разів зо два приїжджав, сидів біля під’їзду в машині, дивився на вікна п’ятого поверху. І їхав геть: гордість не дозволяла піднятися.
Цього разу я пішов сходами — ліфт не працював. Діставшись п’ятого поверху, зупинився перевести подих. Подивився на долоню: тремтіла дужче, ніж уранці в кайданках. Потім натиснув на дзвінок.
Двері мені відчинив Макс. На ньому була майка, у кулаці він стискав викрутку. Побачивши мене, він скам’янів на обличчі.
— З’явився. Чого треба, Вікторе Геннадійовичу? Знову браслет загубився?
Злості в голосі не було, лише холод. І кожне слово я заслужив.
— Максе, я прийшов просити пробачення. У Каті й у тебе. Не впустиш — зрозумію. Залишуся на майданчику, поки не проженеш.
Він довго розглядав мене. Не знаю, що помітив: сиву щетину, почервонілі повіки чи те, що я, мабуть, виглядав так, наче за день постарів на десять років.
Із квартири долинув тупіт. У передпокій вискочив шестирічний хлопчина в піжамі з динозаврами.
— Діду!
Федько впізнав одразу, з порога, хоча не бачив мене з позаминулої осені. Налетів на мої коліна, обійняв їх і задер голову.
— Діду, чому тебе стільки часу не було? Ми з мамою говорили: у тебе будинок такий високий будується, от і немає часу прийти. Ти його вже закінчив?
Я присів перед ним навпочіпки, пригорнув до себе, уткнувся носом у маківку. Заговорити одразу не вдалося.
— Добудував, Федьку, — нарешті вичавив я. — Добудував. Тепер приходитиму.
Біля кухонних дверей стояла Катя: домашній фартух, рушник через плече. Звідти пахло яблуками й корицею. Вона пекла Тамарин яблучний пиріг, той самий, недільний. Хоча сьогодні була не неділя.
— Тату, ти на повідомлення не відповів, — тихо сказала донька.
— Відповів. Ось, особисто.
Я підвівся й підійшов до неї.
— Катю, я знаю, що ти не брала браслета. Сьогодні вона сама зізналася, при поліції. Підкинула, поки ти водила Федька до туалету. А я повірив їй. Тобі, своїй доньці, не повірив, зате чужу жінку послухав. Пробач, якщо зможеш. Старий я дурень. Я…
Договорити Катя не дала. Підійшовши, вона міцно обійняла мене. Так бувало в її дитинстві: прибіжить до мене на будівництво й повисне на шиї, навіть каску зняти не дасть.
— Що ти зрозумієш, тату, я знала, — почув я її шепіт біля свого плеча. — Боялася тільки, що буде пізно.
— Ще не пізно. Мені сьогодні одна стюардеса це пояснила.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.