Тиждень після їхньої смерті місто жило під дощем. Вода стукала по дашках, повзла по стінах лікарні, збиралася в темних калюжах біля воріт. Здавалося, навіть погода не знала, як зупинитися, і повторювала один і той самий рух, як людина, яка не може прийняти того, що сталося.
Усередині лікарні сперечалися. Адміністрація збиралася провести для Богдана гідний похорон: він був заслуженим хірургом, людиною з ім’ям, лікарем, якого поважали пацієнти й колеги. Мар’яну ж спочатку хотіли поховати окремо, на ділянці для незатребуваних тіл, коштом соціальної служби.
— Цього не буде, — сказала Надія Петрівна головному лікареві.
Він утомлено потер обличчя.
— Надіє, ти розумієш, який навколо галас? Треба діяти обережно.
— Обережно? — її голос зірвався. — Двоє людей померли, а ви боїтеся не за них, а за стіни?
— Я відповідаю за лікарню, за колектив, за репутацію закладу.
— Репутацію лікарів зберігає не мовчання. Її зберігає людяність. Вони були чоловіком і дружиною. Законно. При свідках. І Мар’яна просила поховати її поруч із ним.
— Звідки ти це знаєш?
Надія притисла блокнот до грудей.
— Знаю.
У цю мить до кабінету майже вбігла Юля.
— Біля воріт журналісти. Їх багато. Уже знімають вивіску й питають про доктора Савчука та жінку в білій сукні.
Приховати історію виявилося неможливо. Місцеві видання одне за одним писали про хірурга, який одружився з бездомною жінкою, що помирала, і помер поруч із нею в день весілля. Одні заголовки були жорстокими, інші надто солодкавими, треті відверто брехали. Але люди читали, плакали, сперечалися, приносили квіти до лікарняних воріт. На записках, залишених біля огорожі, з’являлися короткі фрази: «Вона була людиною», «Дякуємо за милосердя», «Нехай вони будуть разом».
Адміністрація здалася.
Похорон відбувся в сірий дощовий день на невеликому цвинтарі за містом. Ніхто не очікував, що прийде стільки людей. Лікарі стояли поруч із пацієнтами, медсестри — поруч із двірниками, журналісти — поруч із тими, хто колись ночував біля лікарняних стін разом із Мар’яною. Охоронець Семен тримав у руках маленький пакет мандаринів і не знав, куди його покласти. Юля принесла фотографію, зроблену в каплиці: Богдан нахиляється до Мар’яни, а вона дивиться на нього знизу вгору з майже неможливим щастям.
Дві труни стояли поруч. На одній лежав акуратно складений білий халат. На другій — маленький букет простих квітів.
Коли люди почали розходитися, Надія Петрівна залишилася біля свіжих могил. Дощ стікав по її обличчю, змішуючись зі сльозами. Вона опустилася навколішки.
— Мар’яно, — прошепотіла вона. — Я зробила, як ти просила. Тепер ти не одна.
Вона вийняла з блокнота останню сторінку, вклала її в щільний прозорий пакет і залишила біля надгробка. На аркуші було написано: «Богдане, якщо десь існує інше життя, я сподіваюся, там нам дадуть більше часу. Я чекатиму на тебе біля моря. Твоя Мар’яна».
Спершу до могили приходили тільки працівники лікарні. Потім почали з’являтися незнайомі люди. Хтось приносив квіти, хтось залишав записки, хтось просто стояв мовчки під дощем. Особливо часто приходили ті, кого в звичайному житті майже не помічали: самотні старі, люди без постійного дому, жінки з погаслими очима, пацієнти, яким колись допоміг Богдан.
На надгробку Мар’яни викарбували нове прізвище: Мар’яна Савчук. Кохана дружина…
