Тоді я вперше побачила вас. Ви вийшли з лікарні вночі. Йшли під дощем, ніби не відчували води й холоду. Хтось поруч назвав вас її чоловіком. Я запам’ятала ваше обличчя. У ньому було стільки болю, що мені стало страшно. Я бачила людей, які втрачають дім, дітей, здоров’я, ім’я. Але у вас було щось страшніше: ви ніби вже поховали себе поруч із нею.
Я довго думала про Зоряну. Вона повернула мені гідність, коли в мене не лишилося майже нічого. І мені захотілося повернути вам бодай малу частку того світла, яке вона колись дала таким, як я.
Так я й залишилася біля лікарні. Спершу просто чекала. Потім почала допомагати біля клумб, бо неможливо щодня стояти біля входу без діла. Я знала, що одного дня ви мене помітите. Не тому, що я особлива. Просто Зоряна вміла бачити людей, і я сподівалася, що у вас теж залишилося щось від її світла.
Того ранку, коли ви попросили принести мені каву, я зрозуміла: залишилося.
Я не збиралася хворіти. Не збиралася просити допомоги. Я хотіла тільки бути поруч, іноді всміхнутися вам, іноді сказати потрібне слово, якщо ви дозволите. Але потім у мене виявили ту саму хворобу, яка забрала Зоряну. Це здалося мені жорстокою насмішкою. Або знаком. Я так і не змогла зрозуміти.
Коли ви почали приходити до моєї кімнати, я бачила, як змінюються ваші очі. Спершу в них була тільки втома. Потім роздратування. Потім біль. А одного разу я побачила там живу людину. Не щасливу, ні. Але живу.
Я думала, що зможу просто піти, коли настане час. Залишити вам блокнот і прохання більше не пити ночами. Але чим ближчим ставав кінець, тим сильніше я боялася зникнути зовсім. Я не хотіла померти жінкою із задніх сходів, яку ніхто не назве на ім’я. І не хотіла, щоб ви знову залишилися тільки з болем.
Прохання про шлюб з’явилося не відразу. Я багато разів забороняла собі навіть думати про це. Мені здавалося, це надто несправедливо до вас, до Зоряни, до пам’яті про ваше життя. Але потім я зрозуміла: мені потрібен був не документ. Мені потрібен був доказ, що навіть таку, як я, можна любити хоча б один день. А вам, як мені здавалося, був потрібен день, який не буде схожий на смерть.
Я вирішила піти після весілля, бо не хотіла змушувати вас тижнями дивитися, як хвороба руйнує мене. Ви вже пережили це із Зоряною. Я хотіла залишитися у вашій пам’яті в білій сукні, біля вікна, поруч із морем. Одним теплим спогадом, а не довгою мукою.
Але я не знала, що ваше серце так болить. Якби знала, ніколи б не наважилася. Ніколи.
Якщо ви читаєте це, значить, я помилилася. Значить, замість того щоб урятувати вас, я знову принесла горе. Пробачте мені, Богдане. Я хотіла повернути вам життя. Хотіла стати маленькою свічкою там, де після Зоряни лишилася темрява.
Ви дали мені ім’я. Дали тепло. Дали право піти не нічийною. За це я буду вдячна до самої останньої думки.
Я люблю вас. Не так, як Зоряна, не замість неї, не замість вашого колишнього життя. Я люблю вас тією любов’ю, яка народжується наприкінці дороги і тому нічого не вимагає.
Будьте щасливі, якщо зможете. Живіть. Дивіться на море. Оперуйте. Усміхайтеся хоча б іноді. Заради Зоряни. Заради себе. І, якщо в мені було хоч трохи світла, заради мене теж.
Ваша дружина, Мар’яна».
Надія Петрівна читала, не витираючи сліз. Нічний вітер ворушив сторінки, але вона тримала блокнот міцно, ніби в ньому ще билося серце жінки, яку вона надто пізно зрозуміла. На наступному аркуші було коротке прохання: «Не ховайте мене без імені. Якщо можна, покладіть поруч із ним. Хай недовго, але він був моїм домом»…
