Коли охоронець готелю піднявся до номера після тривожного дзвінка адміністратора, двері були прикриті не до кінця. Він постукав, зачекав, знову постукав і зайшов. Потім довго не міг до ладу розповісти, що побачив. Жінка в білій сукні лежала на ліжку, чоловік сидів на підлозі поруч і тримав її за руку. На столику лежав закритий блокнот.
На приїзд медиків було вже пізно.
До лікарні їх повернули не молодятами, а тілами. Новина розлетілася швидше за будь-який наказ. Люди виходили з кабінетів, зупинялися в коридорах, ставили одне одному ті самі запитання і не знаходили відповідей. Хтось казав, що Мар’яна отруїла лікаря. Хтось шепотів, ніби вони обоє вирішили піти разом. Хтось запевняв, що Богдан просто не витримав ще однієї смерті у себе на очах.
Слідство встановило сухі факти: Мар’яна померла після прийнятих ліків, Богдан — від гострого серцевого нападу. Але факти не пояснювали головного. Чому вона вибрала саме день весілля? Чому вирішила піти так швидко? Чому поруч із нею опинився чоловік, який тільки-но почав повертатися до життя?
Відповіді були в блокноті.
Надія Петрівна домоглася, щоб їй дозволили забрати його після всіх необхідних процедур. Вона не знала, чи має право читати чужі листи, але розуміла: якщо не прочитає, Мар’яна назавжди залишиться для всіх загадкою, зручною для чуток, жорстоких здогадів і чужих звинувачень.
Пізнього вечора Надія піднялася на дах лікарні. Дощ на якийсь час ущух, повітря пахло мокрим бетоном, листям і холодним залізом. Вона сіла на лаву біля службового виходу, поклала блокнот на коліна і довго не наважувалася відкрити. Їй здавалося, варто підняти обкладинку — і Мар’яна знову опиниться поруч, бліда, тиха, з тією самою усмішкою, якої багато хто не розумів.
На першій сторінці була написана одна фраза, повторена двічі, ніби Мар’яна боялася, що її не почують:
«Якщо ви читаєте це, значить, я пішла раніше за вас. Але, клянуся, я намагалася».
Надія Петрівна провела пальцями по рядках. Чорнило місцями розпливлося, ніби на папір падали сльози. Вона перегорнула сторінку й побачила початок листа, адресованого Богданові.
«Дорогий Богдане.
Якщо цей лист опинився у ваших руках, значить, мене вже немає. Можливо, ви злитеся. Можливо, не можете зрозуміти, чому я вчинила так жорстоко. Я й сама не знаю, чи маю право просити пробачення. Але все одно прошу: дочитайте до кінця.
Я не ввійшла у ваше життя випадково.
Мене справді звати Мар’яна. Я справді жила без дому, без родини і майже без надії. Але біля лікарні я з’явилася не лише тому, що мені не було куди йти. Я прийшла до вас.
Два роки тому я жила в притулку, куди іноді приходила жінка на ім’я Зоряна. Тоді я ще соромилася свого вигляду, ховала руки в рукави і майже ні з ким не розмовляла. Зоряна сідала поруч так спокійно, ніби я не пахла сирістю, не носила чужого одягу і не була зайвою. Вона приносила книжки, чай, теплі шкарпетки, але головне було не це. Вона дивилася мені в очі. Після її візитів я кілька днів почувалася людиною.
Вона казала, що усмішка може стати ліками, якщо дарувати її не з ввічливості, а від серця. Спершу я не вірила. Потім почала пробувати. Усміхалася тим, хто приносив суп, тим, хто сварився, тим, хто проходив повз. Іноді люди м’якшали. Іноді ні. Але мені самій ставало легше.
Одного разу Зоряна не прийшла. Потім іще раз. Потім я почула, що їй стало зле і її забрали до лікарні. Я ходила до вашої будівлі кілька тижнів. Стояла біля воріт, питала в санітарок, охоронців, у тих, хто виходив покурити. Ніхто нічого не казав, поки одна жінка не прошепотіла, що Зоряни більше немає…
