Вона висипала ліки у свою склянку й швидко розмішала. Коли Богдан обернувся, Мар’яна вже тримала воду обома руками.
— Дякую, — сказала вона. — Дуже хотілося пити.
Вона випила все до останньої краплі.
Богдан нічого не помітив. Він сів поруч, узяв її долоню, і вони мовчки дивилися на море. Дощ майже вщух. Вода за вікном почала світлішати, ніби захід, схований за хмарами, все ж знайшов вузьку щілину.
— Ти виконав майже весь мій список, — сказала Мар’яна.
— Майже?
— Залишився сон без страху.
— Сьогодні ти спатимеш спокійно. Я буду поруч.
Вона повернула голову й подивилася на нього з такою ніжністю, що в нього стиснулося горло.
— Саме так.
За кілька хвилин її пальці почали слабнути в його руці. Спершу Богдан вирішив, що вона просто втомилася. Потім помітив, що дихання стало надто рідким, майже нечутним.
— Мар’яно?
Вона насилу розплющила очі.
— Пробачте мені.
— За що?
— Я не хотіла йти довго. Не хотіла, щоб ви знову бачили, як людина зникає по частинах.
Він зблід.
— Що ти зробила?
Мар’яна спробувала всміхнутися.
— Я вибрала тишу.
Богдан схопився. Порожній конверт, склянка, її розслаблена рука — все склалося в одне страшне розуміння. Лікар у ньому зрозумів миттєво. Людина в ньому відмовилася вірити.
Він підхопив її, переніс на ліжко, почав кликати на ім’я, перевіряти пульс, дихання, робити все, чого вчив інших і що сам виконував у найтяжчих ситуаціях. Телефон вислизнув із кишені. Він підняв його тремтячими пальцями, набрав номер допомоги, крикнув адресу, повторюючи одне й те саме:
— Моя дружина. Моя дружина, чуєте? Швидше!
І в цю секунду біль ударив йому в груди так різко, що він зігнувся навпіл.
Він знав цей біль. Не як пацієнт, а як лікар. Жорсткий удар під грудиною, холодний піт, раптова слабкість, нерівний, лячний ритм серця. Богдан спробував не зважати. Перед ним лежала Мар’яна, і все, що мало значення, було її дихання, її пульс, її очі, що заплющувалися.
— Ні, — видихнув він. — Тільки не зараз.
Він знову нахилився до неї, намагався продовжувати, але тіло переставало слухатися. Біль розповзався по грудях, віддавав у плече, у щелепу, у спину. Телефон лежав на підлозі, з динаміка долинав переляканий голос оператора, а Богдан уже не міг підняти руку.
Мар’яна не розплющувала очей. На її обличчі була дивовижна тиша. Не порожнеча, а спокій людини, яка нарешті перестала боятися.
Богдан важко сповз із ліжка на підлогу й потягнувся до її руки. Пальці зімкнулися не відразу. Він ухопився за тонку долоню так, ніби це було єдине, що ще пов’язувало його зі світом.
Перед внутрішнім поглядом майнула Зоряна. Потім Мар’яна в білій сукні. Дві жінки, яких він кохав по-різному і обох не зміг утримати. Але в останню секунду почуття провини чомусь відступило. Залишилося тільки тепло її руки.
— Значить, разом, — ледь чутно прошепотів він…
