Надворі й далі йшов дощ. Богдан допоміг Мар’яні сісти в машину, укрив її своїм піджаком, пристебнув ремінь і на мить затримав долоню на її плечі.
— Усе буде добре.
Вона кивнула, але не відповіла. Її погляд був прикутий до лікарні. За мокрими вікнами залишалися люди, які вперше за довгий час побачили її не тінню біля задніх сходів, не чужою проблемою біля службового входу, а нареченою. Машина рушила, і маленький конверт у кишені сукні тихо торкнувся її долоні.
Дорога до узбережжя забрала менше часу, ніж Богдан розраховував. Місто поступово рідшало. Багатоповерхівки змінювалися низькими будівлями, мокрі вулиці — порожніми ділянками дороги, де дощ лежав на асфальті тьмяною плівкою. Мар’яна сиділа поруч, притулившись плечем до спинки сидіння, і майже не говорила. Іноді вона дивилася на обручку, іноді на скло, по якому повзли краплі, іноді на Богдана, ніби хотіла запам’ятати його обличчя так точно, щоб потім нічого не втратити.
— Тобі не холодно? — питав він.
— Ні.
— Болить?
— Терпимо.
— Ми можемо повернутися.
Вона відразу похитала головою.
— Ні. Тільки не сьогодні.
Готель біля затоки був маленький і старий. У холі пахло вологим деревом, дешевим мийним засобом і морським повітрям, яке просочувалося навіть крізь зачинені двері. Адміністратор здивовано подивився на чоловіка у весільному костюмі й жінку в білій сукні, яку той ніс на руках, але запитань не ставив. Богдан підняв Мар’яну в номер на другому поверсі.
Кімната була проста: ліжко зі світлим покривалом, крісло біля вікна, маленький столик, чайник, дві чашки. Килим біля дверей був потертий, стіни — злегка пожовклі. Але вікно виходило на море.
Мар’яна завмерла.
Небо було сіре й низьке, вода — важка, майже металева. Біля берега здригалася дрібна піна, вітер гнав по поверхні темні смуги. У цьому морі не було листівкової яскравості, не було синяви, про яку вона могла мріяти. Але для неї воно виявилося дивом. Вона дивилася, не кліпаючи, і сльози повільно стікали по щоках.
— Ось воно, — прошепотіла вона. — Справжнє.
— Твоє море, — сказав Богдан.
Він посадив її в крісло біля вікна й поправив плед на колінах. Мар’яна поклала долоню на скло, ніби хотіла торкнутися далекої води.
— Я думала, воно має бути синім.
— Іншого дня буде синім.
— Тоді мені доведеться повірити вам на слово.
Він усміхнувся, але усмішка відразу згасла. У її голосі було прощання, і він не хотів його чути.
Мар’яна дістала блокнот.
— Це вам.
— Зараз?
— Ні. Коли мене не стане.
— Не кажи так.
Вона м’яко похитала головою.
— Богдане, не гнівайтеся. Я відчуваю своє тіло. Воно вже втомилося. Але сьогодні я щаслива. Справді. Такою щасливою я ніколи не була.
Він узяв блокнот, але не відкрив.
— Що всередині?
— Моя історія. І все, що я не встигала сказати вголос. Мені хотілося залишити вам не порожнє ліжко, не сукню і не жалість. Щось більше.
Богдан поклав блокнот на стіл.
— У нас ще є час.
Мар’яна подивилася на море. Вода за вікном темнішала, але на обрії вже з’явилася тонка світла смуга.
— Так. Кілька хвилин у нас точно є.
Вона попросила води. Богдан підвівся, взяв пляшку зі столу й відвернувся, щоб знайти чисту склянку. Мар’яна в цю мить дістала з кишені маленький конверт. Руки тремтіли. Вона знала, що робить. Знала, що завдасть йому болю. Знала, що, можливо, він ніколи б її не пробачив. Але страх довгого згасання, страх знову стати безпорадним тілом у чужих руках і бажання залишитися в його пам’яті одним світлим днем були сильніші…
