Ніч перед весіллям не принесла Мар’яні сну. Вона то заплющувала очі, то знову розплющувала їх, прислухаючись до звичних лікарняних звуків: м’яких кроків чергової медсестри, далекого шуму ліфта, скрипу каталок, дощу за маленьким мутним вікном. Їй здавалося, кожна хвилина просить її затриматися ще трохи, але тіло вже не слухало прохань.
Вона дістала список бажань і провела пальцем по рядках. Тепло дому. Біла сукня. Слова любові. Море з вікна. Сон без страху. Прізвище, яке стане своїм. Пам’ять, здатна пережити останній подих.
— Завтра, — сказала вона самими губами.
Потім відкрила блокнот і дописала: «Богдане, ви надали сенсу моїм останнім дням. Тепер я маю повернути вам усе, що зможу».
На іншому кінці міста Богдан прасував старий темний костюм. Він давно його не вдягав. Тканина пахла шафою, пилом і минулим. На столі лежали обручки, документи, ключі від машини, невелика дорожня сумка. Після церемонії він збирався відвезти Мар’яну до моря — ненадовго, хоча б на кілька годин, може, на одну ніч, якщо їй вистачить сил.
Він підійшов до фотографії Зоряни. У слабкому світлі настільної лампи її обличчя здавалося живим і далеким.
— Я не зраджую тебе, — тихо сказав він. — Я дуже сподіваюся, що ти розумієш.
Відповіді, звісно, не було. Але вперше за два роки мовчання квартири не тиснуло на нього так, ніби стіни повільно зсуваються.
Вранці лікарня прокинулася в напруженому очікуванні. Чутки вже дійшли до всіх поверхів. У реєстратурі перешіптувалися, санітарки визирали з дверей, в ординаторській сперечалися й тут же замовкали. Одні називали майбутнє весілля дивною примхою лікаря, якого зламало горе. Інші, особливо ті, хто встиг пізнати Мар’яну не як тінь біля сходів, нічого не говорили. У них просто блищали очі.
Юля принесла маленький букет. Квіти були з лікарняної клумби, але вона вибрала найживіші, обережно обгорнула стебла серветкою й перев’язала стрічкою. Ірина Степанівна допомагала Мар’яні вдягатися. Сукня вільно висіла на її тілі, але, коли тканина лягла на плечі, обличчя Мар’яни просвітліло так, ніби кімната наповнилася сонцем, хоча за вікном ішов дощ.
— Ви дуже гарна, — сказала Юля.
Мар’яна слабо засміялася.
— Мені такого ніколи не казали.
— Отже, сьогодні почуєте.
Пересуватися самій Мар’яна майже не могла. Її посадили в інвалідний візок. Вона притискала до грудей блокнот, а маленький конверт сховала в кишені сукні. Надія Петрівна помітила цей жест, і тривога знову кольнула її під ребра. Але навколо було надто багато людей, надто багато руху й хвилювання, і вона промовчала.
У каплиці зібралося більше працівників, ніж очікували. Хтось прийшов із цікавості, хтось зі співчуття, хтось тому, що совість не дозволила залишитися осторонь. Богдан стояв біля вівтаря в темному костюмі. Коли Мар’яну ввезли всередину, він ступив уперед, і всі побачили, як у нього здригнулися губи.
Церемонія була короткою. Голос лікарняного психолога звучав нерівно, але тепло. Мар’яна повторювала слова клятви повільно, з паузами, іноді заплющуючи очі, щоб перевести подих. Богдан тримав її за руку й ніби намагався передати їй через пальці власну силу.
— Чи згодні ви бути поруч із нею в радості й у випробуваннях? — спитали його.
— Згоден, — відповів Богдан без вагання.
— Чи згодні ви прийняти його як чоловіка?
Мар’яна підвела очі.
— Згодна.
Коли Богдан надів їй обручку, вона дивилася на свою руку так, ніби вперше зрозуміла, що ця рука належить їй. Тонкий срібний обідок на худому пальці перетворював її з жінки без адреси на дружину, на людину, про яку тепер можна було сказати: вона була чиєюсь не як річ, а як пам’ять, як тепло, як ім’я.
Богдан нахилився й поцілував її в чоло. У каплиці пролунали тихі оплески. Хтось схлипнув. Степан Борисович відвернувся до стіни й зробив вигляд, що поправляє окуляри.
— Куди тепер, дружино моя? — спитав Богдан, коли вони виїхали з каплиці в коридор.
Мар’яна заплющила очі. Ці два слова вдарили їй у серце сильніше за будь-яку урочисту промову.
— До моря, — сказала вона. — Будь ласка…
