За ними уважно спостерігала Надія Петрівна, старша медсестра хірургічного відділення. Їй було сорок два, і за роки роботи вона навчилася не довіряти історіям, які мали надто зворушливий вигляд. Вона бачила родичів, що зникали біля дверей реанімації, бачила пацієнтів, які вдавали безпорадність заради вигоди, бачила лікарів, які не витримували особистих утрат. У випадку Богдана й Мар’яни її тривожило саме те, що в їхньому рішенні було забагато болю й замало захисту.
Одного разу, коли Мар’яна заснула після уколу, Надія Петрівна зайшла перевірити крапельницю і помітила блокнот на краю тумбочки. Вона не збиралася читати чуже. Рука навіть спершу відсмикнулася. Але неспокій, що давно згорнувся всередині тугим вузлом, змусив її торкнутися потертої обкладинки.
Блокнот розкрився на сторінці, де було написано лише кілька рядків:
«Пробач мені. Я мала вибрати інший час».
Надія Петрівна швидко закрила блокнот. Серце забилося тривожніше. У кого Мар’яна просила пробачення? У Богдана? У себе? У Зоряни, про яку в лікарні досі говорили пошепки? Чи ці слова означали щось зовсім інше?
Того ж вечора вона зупинила Богдана біля ліфта.
— Богдане Леонідовичу, можна вас на хвилину?
— Щось сталося з Мар’яною?
— За станом усе приблизно так само. Але мені здається, вона щось приховує.
Він утомлено всміхнувся.
— Ми всі щось приховуємо, Надіє Петрівно.
— Я кажу серйозно. Ви дуже до неї прив’язалися. А вона…
— Вона помирає, — тихо перебив він. — Якщо в неї є таємниці, нехай залишить їх собі доти, доки сама не захоче розповісти.
Надія Петрівна хотіла заперечити, але побачила його обличчя. Уперше за довгий час у ньому була не порожнеча, а обережне життя. Зруйнувати це підозрою, якій вона сама не могла дібрати пояснення, виявилося понад її сили.
За кілька днів лікарі визнали: чекати тиждень не можна. Мар’яна слабшала надто швидко. Їй стало важко вставати, дихання часто збивалося, вечорами поверталася температура, і навіть коротка розмова забирала в неї сили. Богдан сам прийшов до лікарняного психолога.
— Весілля завтра, — сказав він.
Той уважно подивився на нього.
— Ви впевнені?
— Ні, — відповів Богдан. — Але часу на впевненість більше немає.
У ніч перед весіллям він приніс Мар’яні обручку. Просту, срібну, з маленьким гравіюванням усередині: «Б. і М.».
— Завтра ти станеш моєю дружиною, — сказав він.
Вона тримала обручку на долоні так обережно, ніби боялася зігріти її надто сильним дотиком і втратити.
— Ви стали моїм дивом, — прошепотіла вона.
Після його відходу Мар’яна довго сиділа на ліжку. Руки тремтіли, біль накочував хвилями, але вона змусила себе відкрити блокнот і написати останнього листа. Потім склала аркуш, сховала під подушку і дістала маленький конверт, який увесь цей час зберігала в кишені старого пальта.
Вона дивилася на нього довго, майже з мольбою. Усередині лежало рішення, після якого не можна було повернутися назад. Її пальці торкалися паперу, а за стіною продовжувала жити лікарня: хтось ішов коридором, десь пищав апарат, чергова медсестра тихо розмовляла телефоном. Світ здавався звичайним, надто звичайним для ночі, в якій людина прощалася з усіма своїми страхами…
