Вранці Богдан спустився в підвальне крило. Мар’яна лежала бліда, але, побачивши його, підвелася на лікті й відразу стала шукати відповідь у його обличчі.
— Я думала, ви більше не прийдете, — сказала вона.
— Я прийшов, бо мушу відповісти.
Вона затримала подих.
— Я згоден, — промовив Богдан. — Я одружуся з тобою.
Сльози миттю виступили в неї на очах.
— Справді?
— Так. Але в мене є умова.
Мар’яна перелякано кивнула.
— Яка?
— Це не буде порожнім підписом і красивою сценою для чужих розмов. Поки ти поруч, я дбатиму про тебе як чоловік. Не з жалю. Не для заспокоєння совісті. По-справжньому.
Вона закрила обличчя руками. Худі плечі тремтіли. Богдан сів поруч і не квапив її, не змушував дивитися на нього, не говорив зайвих слів.
— Я не знаю, як вас дякувати, — прошепотіла вона нарешті.
— Не треба дякувати.
— Треба. Бо я просила лише ім’я, а ви дали більше.
Від того дня лікарня ніби загуділа зсередини. Одні були певні, що хірург остаточно втратив здатність мислити тверезо. Інші підозрювали Мар’яну в хитрощах, хоча ніхто не міг пояснити, яку вигоду могла отримати вмираюча жінка без майна, зв’язків і сил. Але ті, хто встиг посидіти біля її ліжка, поговорити з нею в тиші й залишити там свій біль, частіше мовчали. Вони відчували: у цьому рішенні було не божевілля, а людська потреба, яку неможливо виміряти звичайними правилами.
Богдан оголосив, що весілля відбудеться за тиждень. Головний лікар знову намагався його зупинити.
— Подумай про ім’я, про посаду, про те, як це обговорюватимуть.
— Люди вже обговорили все, що могли, — відповів Богдан. — А ім’я лікаря нічого не варте, якщо він перестає бачити перед собою людину.
І вперше за два роки його голос не звучав мертвим.
Підготовка була скромною, майже таємною. Богдан купив білу сукню в комісійній крамниці, приніс до лікарні, сам віддав її до пральні, а потім довго розгладжував складки в кімнаті для персоналу. Сукня була недорога, трохи застаріла за фасоном, з м’якими рукавами й простим вирізом. Але Мар’яна дивилася на неї так, ніби перед нею висіла не тканина, а двері в життя, куди її ніколи не запрошували.
— Вона надто гарна для мене, — тихо сказала вона.
— Вона твоя. Отже, іншої й бути не може.
Вона зашарілася, як дівчинка, якій уперше сказали щось добре і не зажадали нічого навзаєм.
У ті дні Мар’яна багато писала. У неї був маленький блокнот із потертими кутами. Вона ховала його то під подушку, то в тумбочку, то під край ковдри й усміхалася, коли Богдан питав, що там.
— Подарунок, — відповідала вона.
— Для мене?
— Для вас. Щоб одного дня ви не вирішили, ніби мене не було.
Він не сперечався. Щоразу від цих слів усередині ставало холодно, але він змушував себе не показувати тривоги.
Одного вечора Мар’яна дістала складений аркуш і простягнула йому.
— Це список. Тільки не смійтеся.
Богдан розгорнув папір. Там не було дорогих бажань, далеких подорожей, речей, якими люди зазвичай підтверджують здійснення мрії. Рядки були короткі: відчути тепло дому; вдягнути білу сукню; почути слова любові; побачити море з вікна; заснути без страху; носити чиєсь прізвище; залишити по собі пам’ять.
Він прочитав список кілька разів. Простота цих бажань перехопила йому горло. Для нього дім колись був звичайним світлом на кухні, чашкою на столі, голосом Зоряни з сусідньої кімнати. Для Мар’яни тепло дому було мрією, записаною поруч із морем і безпечним сном.
— Я виконаю все, що тут є, — сказав він.
— Не треба все. Ви й так…
— Усе, Мар’яно.
Він приніс їй маленький обігрівач, м’який плед, нову подушку. Попросив Юлю допомогти вибрати квіти. Забронював номер у невеликому готелі біля затоки, де з вікна можна було побачити воду. Коли він розповів про це Мар’яні, вона довго мовчала, ніби боялася, що будь-яке слово злякає обіцяне диво.
— Я дивитимуся на море зі справжнього вікна? — спитала вона нарешті.
— Зі справжнісінького.
— А якщо мені стане зле?
— Я буду поруч.
Мар’яна кивнула й відвернулася, щоб він не побачив, як здригнулися її губи…
