З настанням весни Мар’яна почала слабшати швидше. Її обличчя загострилося, під очима лягли глибокі тіні, кашель повертався дедалі частіше й залишав по собі довгу втому. Але усмішка залишалася при ній, ніби остання річ, яку хвороба не могла забрати без її згоди.
Одного вечора вона попросила Богдана щільніше зачинити двері. Він одразу насторожився.
— Тобі гірше?
— Часу залишилося мало, — сказала вона.
— Не кажи так. Ми підберемо інший курс. Ще можна пробувати.
— Уже пізно, Богдане Леонідовичу.
— Я знайду кошти. Домовлюся. Підійму всіх, кого треба.
— Річ не лише в коштах.
Вона вдихнула глибше, ніби перед нею була холодна вода, в яку треба ввійти з головою.
— Можна попросити вас про одне? Найостанніше?
— Про що завгодно, — сказав він надто швидко.
Мар’яна дивилася просто на нього. У її погляді не було ні примхи, ні гри.
— Одружіться зі мною.
Богдан вирішив, що недочув. За стіною хтось котив візок, батарея тихо шипіла, з коридору долинали приглушені голоси чергових. Раптом усі ці звуки стали різкими, майже нестерпними.
— Що ти сказала?
Вона стиснула край ковдри. Усмішка зникла, і обличчя відразу стало безпорадним.
— Пробачте. Мабуть, я не мала права. Це звучить безглуздо.
— Мар’яно…
— Я не прошу кохання, — швидко сказала вона, ніби боялася, що він зараз підведеться й піде. — Не прошу дому, обіцянок, справжнього сімейного життя. Просто я все життя була нічийною. У притулках, у чужих під’їздах, на вулицях. Люди дивилися крізь мене, як крізь пляму на стіні. Я не хочу зникнути так само.
Їй було важко говорити, але вона продовжувала, чіпляючись за кожне слово.
— Якщо на могилі буде написано, що я була чиєюсь дружиною, значить, я не зовсім пропала. Значить, у мене було ім’я. Був чоловік, якому не соромно було взяти мене за руку.
Богдан сидів нерухомо. Прохання було неможливим, дивним, майже божевільним. І водночас у ньому не було нічого розрахункового. Лише гола, дитяча потреба бути визнаною живою.
— Чому я? — спитав він після довгого мовчання.
— Бо ви першим спитали, як мене звати. Бо попросили принести каву не бездомній, а людині. Бо поруч із вами я іноді забувала, що мені нікуди йти.
Він підвівся. Йому потрібен був рух, повітря, бодай щось, що допомогло б не задихнутися від раптовості її прохання.
— Мені треба подумати.
— Звісно, — сказала Мар’яна і знову спробувала всміхнутися. — Тільки не відповідайте з жалю. Жалість швидко втомлюється.
У коридорі Богдан притулився спиною до холодної стіни. Серце билося нерівно. Він повторював про себе: це неможливо, неправильно, надто пізно, надто дивно. Від смерті Зоряни минуло лише два роки. Її фотографія все ще стояла біля його ліжка. Він усе ще іноді говорив із нею в порожній квартирі, ніби чекав відповіді з темряви. І тепер жінка, яка прийшла з вулиці, просила його стати її чоловіком на останні дні.
Наступного дня чутки вже розповзлися лікарнею. Їх не зупиняли зачинені двері, зміни, заборони й утома. Хтось говорив зі співчуттям, хтось із роздратуванням, хтось із тією жорстокою усмішкою, яка з’являється в людей, коли вони бояться чужого болю.
— Добре влаштувалася, — кинула одна санітарка. — Під кінець життя ще й прізвище отримала.
— Та що вона отримає? — озвалася інша. — У неї сил немає до вікна дійти. Це він від горя розум утратив.
В ординаторській лікарі переглядалися й замовкали, коли з’являвся Богдан. Адміністрація тривожилася за репутацію лікарні. Головний лікар викликав його до себе й довго говорив про професійну етику, про чутки, про те, що особиста трагедія не повинна руйнувати кар’єру. Богдан слухав мовчки, майже не змінюючись на обличчі.
Увечері він повернувся додому. Увімкнув світло в передпокої і майже відразу вимкнув його. У темряві квартира здавалася чеснішою. Він дістав старий альбом, який не відкривав місяцями. На перших сторінках Зоряна сміялася в день їхнього весілля, притискаючи до волосся маленьку гілочку квітів. Далі були поїздки, свята, благодійні акції, лікарняні заходи, де вона стояла поруч із дітьми, літніми пацієнтами й тими, кого найчастіше не помічали.
На останній сторінці він знайшов знімок, про який майже забув. Зоряна у волонтерському жилеті тримала за руку худу дівчинку з притулку й дивилася на неї так тепло, ніби чужого болю для неї не існувало.
Богдан заплющив очі. У пам’яті несподівано виразно пролунав голос дружини: «Найсамотнішим людям найстрашніше повірити, що їх можна любити. Не бійся бути поруч із ними».
Він сидів до світанку. Кватирка ляскала від вітру, сторінки альбому ворушилися, і поступово йому стало здаватися: минуле не вимагає, щоб він залишався вірним стражданню. Можливо, любов до Зоряни не зникне, якщо він допоможе іншій жінці піти не безіменною тінню, а людиною, яку назвали своєю…
