Марина подивилася на руки, що лежали на животі.
— Гроші на візочок він у мене забрав. І бабусине обличчя заклав. Я розумію.
Слідча кивнула й посунула бланк. Коли зайшла мова про ломбард, спитала:
— Підтвердити, що медальйон ваш, зможете?
— Це дідова робота. Він сам його написав, ззаду підпис. У зошиті замовлень запис лишився. І старі фотографії є, бабуся з цим медальйоном. Квартира з усім, що в ній, дісталася мені за заповітом до заміжжя.
— Укажемо окремо викрадення вашого особистого майна. У понеділок я подзвоню в ломбард, потім надішлю запит, щоб до завершення перевірки медальйон не продавали. Зазвичай у таких випадках ідуть назустріч: неприємності з поліцією їм ні до чого. Але вам краще самій туди з’їздити. Треба подивитися на річ і переконатися, що це саме ваш медальйон, а не схожий. Поки цього немає, накласти на нього арешт я не можу.
Об одинадцятій Марина отримала талон — невеликий прямокутник паперу з номером і печаткою. Усю дорогу додому вона не випускала його з руки, як квиток, який не можна загубити.
Решту дня зайняли листи кредиторам. Марина писала їх разом із Валентиною Григорівною: звернення були потрібні і в кожну з чотирьох контор, і в банк. У тексті від свого імені вона вказувала, що не подавала заявку на позику й не укладала договору. Окремо — що гроші не надходили в її розпорядження. Далі повідомляла про вчинене проти неї шахрайство і про те, що заяву вже прийнято й зареєстровано поліцією. У лист вписували номер талона, який вона принесла додому. Завершували проханням зупинити стягнення й нарахування відсотків. Ці відомості треба було надіслати кожному, хто тепер вимагав із неї гроші. Де на сайті можна було надіслати звернення, скористалися такою можливістю. Там, де її не виявилося, листи відправляли поштою — рекомендованими, з повідомленням, щоб отримати підтвердження вручення.
За поштове відправлення треба було платити. Стоячи в черзі, Марина перерахувала готівку: 3 200. На картці, за застосунком, лишалося дві з чимось тисячі. Липневу зарплату вона вже отримала і, як завжди, майже повністю віддала чоловікові на спільний котел. До дитячої допомоги ще далеко, а декретних більше не було.
— П’ять листів, з описом і повідомленням, — працівниця пошти назвала вартість.
Марина помовчала.
— Без опису менше вийде?
— Менше. Тільки скажуть потім у суді, що отримали від вас порожній конверт, — чим доведете протилежне?
Валентина Григорівна у відповідь на Маринин погляд мовчки кивнула в бік віконця.
— Тоді з описом.
Марина відлічила гроші.
Денис приїхав не ввечері, а о четвертій дня. Уже з того, як грюкнули під’їзні двері, Марина зрозуміла: щось сталося. Чоловік влетів у квартиру і, не знявши взуття, зажадав:
— Ти змінила пароль від свого кабінету?
Марина стояла в коридорі, спираючись рукою об стіну.
— Так.
— Навіщо? Я увійти не можу! Мені по роботі податки подивитися треба було. З твого кабінету вирахування оформлював, забула? Навіщо пароль чіпала?
Він дивився згори вниз. Таким обличчя чоловіка вона раніше не бачила: біле, з червоними плямами на вилицях.
— Ти брав на моє ім’я позики.
На секунду Денис затнувся. Лише на секунду — Марині цього вистачило.
— Що ти верзеш?
— Чотири позики. Ще 280 000 у «Надійному». Декретні перенаправив на чужу картку. А перекази робив Ларисі Петрівні Гончаренко.
— Маришо…
— Я тебе бачила, — голос здригнувся, але Марина продовжила. — У середу, біля пологового будинку в Березовську. З кулями, у блакитній сорочці, яку тобі прасувала. Ти говорив по телефону, ніби перебуваєш біля іншого міста, а до мене було п’ятдесят кроків.
Денис не відповів. Повільно роззувся, пішов на кухню, сів і провів долонями по обличчю.
— Гаразд, — глухо промовив він. — Сядь. Поговоримо по-дорослому.
Вона лишилася стояти.
— Ти все розумієш не так. З Ларисою складно… Це давно було, помилка. Але там дитина. Кинути її я не міг, розумієш? Просто допомагаю їй. А гроші я б повернув, я все віддаю. Зараз труднощі, тимчасові. На роботі затримують, а там терміново довелося платити за пологи, за орендовану квартиру. Я не хотів тебе цим навантажувати, ти ж вагітна. Почала б переживати, а дитині від цього шкода. От тому й не казав.
— Мої декретні — за її платні пологи?
— Маришо, годі чіплятися до слів! — Він ударив долонею по столу. — Гормони в тебе зараз, сама себе не контролюєш. Циганка якась тобі наговорила!
— Про циганку я тобі нічого не розповідала…
