Він знову замовк.
— Значить, стежила за мною, — сказав нарешті Денис із незнайомим холодом у голосі. — Добре. Раз така розумна, слухай. Позики бралися в шлюбі, для сім’ї. Борги спільні, платити навпіл, за законом. І квартира, між іншим, теж спільна. Чотири роки я сюди вкладав. Хто вікна поставив? Труби змінив? Почнеш війну — розлучуся і половину заберу. Машина на тобі, штрафи теж, узагалі все на тобі. Подумай, перш ніж починати.
Два короткі дзвінки перервали його. Марина відчинила двері, і Валентина Григорівна, усе ще в сірому костюмі, увійшла без запрошення.
— Перепрошую за непроханий візит, — чемно звернулася вона до Дениса. — Стіни тонкі. Після 32 років роботи в районному суді мені важко слухати таку плутанину в законах. Давайте поясню, Денисе Аркадійовичу. Зекономите на юристі.
Він відкрив рота, але сусідка вже вела далі — спокійно, ніби зачитувала судове рішення.
— Квартиру Марина успадкувала від діда ще до реєстрації шлюбу. Це її особиста власність, між подружжям таке майно не ділиться. Замінені вами вікна й труби не роблять квартиру спільною. Найбільше, на що ви можете розраховувати, — спробувати через суд отримати компенсацію за ремонт. Але там доведеться довести, що витратили саме свої гроші. І ще — що після ремонту квартира стала коштувати в рази дорожче. Заміною вікон і труб такого збільшення не досягти. Уже повірте, через мене пройшли сотні подібних справ.
Валентина Григорівна перевела подих.
— Тепер про борги. Для визнання їх спільними недостатньо перебувати в шлюбі. Гроші мають піти на сімейні потреби. Утримувати іншу жінку — ваші особисті витрати, вам і відповідати. А оформити позику через кабінет дружини без її відома — це вже шахрайство. Заява в поліції є.
Денис зблід іще дужче.
— І ще… — Сусідка склала руки на животі. — Вимагати розлучення без згоди вагітної дружини ви не маєте права. Після народження дитини ця заборона діє ще рік. Стаття 17 Сімейного кодексу. Марина ж може звернутися по розлучення, коли забажає. Тож ця погроза теж не спрацює: без її рішення не обійдетеся.
На кухні чулося тільки цокання дідового настінного годинника.
— А ви взагалі хто? — нарешті вимовив Денис.
— Сусідка. Якщо буде потрібно, буду свідком.
Підвівшись, він ні на кого не глянув. У спальні дістав з-під ліжка дорожню сумку й заходився жбурляти всередину речі впереміш, не знімаючи з плічок. Марина зупинилася у дверях.
— Ключі залиш.
В’язка вдарилася об тумбочку, відскочила на підлогу.
— Машину візьму. Її в шлюбі купували.
— Бери. І кредит на неї брали в шлюбі.
Денис звів очі, ніби збирався відповісти, але промовчав. Уже біля дверей обернувся до неї.
— Пошкодуєш іще, Маришо. Залишишся сама з дитиною, без грошей, з боргами на шиї. За місяць побачимо, як заспіваєш.
За дверима, що грюкнули, ще довго було чути, як сумка б’ється об сходи. Марина опустилася на підлогу, не сходячи з місця, спиною до стінної шафи. Стримуватися більше не виходило: вона плакала навзрид, по-дитячому, притискаючи кулак до рота. Валентина Григорівна з кректанням сіла поруч на табурет і поклала долоню їй на голову.
— Виплачся. Поки можна, він пішов. А завтра вже ніколи буде — стільки всього треба зробити.
Над Мариною висіла стара темно-синя куртка. Коли ввечері вона перевірила внутрішню кишеню, заставного квитка там не виявилося. Добре хоч фотографія збереглася. Збираючись, Денис насамперед поліз сюди, в шафу, саме до куртки. Виходить, знав, де залишив квиток, і ще розраховував устигнути. Пільговий строк у ломбарді закінчувався через сім днів.
У понеділок вранці Бондаренко сама вийшла на зв’язок.
— Марино Вікторівно, запит у ломбард я надіслала, з ними поговорила. Медальйон поки що в них і залишиться. Але з’ясувалося ще дещо: у суботу ввечері, о сьомій, туди приходив ваш чоловік. Збирався викупити річ, тільки всієї суми в нього не виявилося: адже відсотки за цей час набігли. Обіцяв повернутися в понеділок, сьогодні. За словами приймальника, дуже нервував.
Марина стиснула телефон.
— А йому тепер можуть віддати медальйон?
— Ні, до кінця перевірки його затримали. Від вас потрібне впізнання. Завтра зможете туди дістатися?
— Так, поїду.
Після пошти й аптеки в Марини лишилося 1900. Увечері вона знову перераховувала їх: електричка до Березовська й назад, автобус, на тиждень молока й хліба. На підвіконні стояла дідова банка зі здачею, відкладеною на чорний день. Після його смерті Марина так і не торкалася цих грошей…
