Тепер вона висипала монети на церату. Довго складала стовпчики, рахувала; набралося трохи більше 400. Зсипаючи їх у гаманець, Марина попросила:
— Прости мене, дідусю. Це заради бабусі.
Уранці у вівторок вона вибрала світлу сукню в дрібну квіточку — вільнішої в неї не було. У сумку поклала обмінну карту, паспорт, поліцейський талон і фотографії медальйона. Із цією сумкою Марина й вирушила до ломбарду.
На Польовій вулиці, між квітковим кіоском і салоном стільникового зв’язку, стояв старий цегляний будинок. Перший поверх займав ломбард «Янтар». За ґратами й товстим склом сидів повнуватий чоловік років 50, що починав лисіти, у картатій сорочці. Гумовим напальчником на правому великому пальці, таким, які носять касири, він постукував по склу, поки говорив.
— Коваленко? Мене попередили з поліції. У бічні двері проходьте, зараз відчиню.
У задній кімнатці стояли стіл із лампою, залізний сейф і два стільці. Чоловік назвався Романом. Із сейфа він вийняв прозорий пакетик із биркою й поклав під світло.
— Подивіться, тільки поки не беріть. Річ тепер, вважайте, у поліції.
Марина схилилася над столом. Крізь мутнувату плівку на неї дивилася бабуся Лідія: блакитна хустка, легкий нахил голови, ледь помітна усмішка в куточках губ. По краю йшла срібна скань, в одному місці прим’ята. Цю вм’ятину Марина знала з дитинства. Їй було п’ять років, коли вона впустила медальйон на підлогу, а потім увесь вечір плакала через те, що накоїла.
— Можна подивитися зворот? Переверніть, будь ласка.
Роман обережно перевернув пакетик. По білій контремалі йшли тонкі, трохи нерівні подряпини: «С. Савчук». Поруч стояв рік, записаний словами. Дід завжди позначав рік саме так, на старовинний манір.
— Він. Бабусин медальйон.
— Так я й думав, — зітхнув Роман, стягуючи напальчник. — Я тут 20 років працюю. Уже бачиш, коли людина свою річ несе, а коли чужу. Ваш, поки здавав, усе квапився. Дрібничка, каже, від тещі лишилася. А я на роботу дивлюся: яка ж то дрібничка? Стара сосновська емаль, вручну зроблена. За одну скань можна більше взяти, ніж я за весь медальйон даю. Ще тоді треба було мені насторожитися. Тільки ж я не поліція. Паспорт він пред’явив, договір ми уклали. Учора знову прийшов, цього разу гроші приніс. Кажу йому: не віддам, за запитом слідчої річ затримана. Він аж позеленів. Як почав кричати, що медальйон його, що скаргу на мене напише! Я йому: пишіть. На тому й пішов.
Помовчавши, Роман відвів погляд.
— Мама в мене теж із Сосновська. У неї на стіні така висіла, з церковцею. Подарунок від батька.
У короткому акті він записав, що потерпіла впізнала річ. Марина поставила підпис.
— Копію я сам Бондаренко надішлю, електронною поштою, — пообіцяв Роман. — Вам заради цього ще раз сюди їхати не доведеться.
Марина підвелася зі стільця, але тут живіт скрутило так, що вона охнула й ухопилася за край столу. Останні два тижні вечорами вже бували тренувальні перейми. Тоді тягло невиразно, невизначено. Тепер біль ішов знизу вгору, хвилею, стискав усе тіло обручем і тримав. Марина чекала, коли відпустить, але біль не минав. Вона почала рахувати про себе. Лише потім обруч послабився, і після перейми лишилося тремтіння в ногах.
— Гей, що з вами? — Роман схопився. — Зле? Швидку викликати?
— Зараз… — Марина дихала часто. — Мабуть, хибні. Зачекайте, мине.
Через сім хвилин перейма повторилася, ще через шість прийшла третя. Відійшли води.
— Води, — розгублено сказала Марина, дивлячись на підлогу. — У мене води відійшли.
Зблідлий Роман потягнувся до телефона. Марина теж дістала свій. Тремтячими пальцями вона знайшла не швидку, а Зою й натиснула виклик, не розуміючи, чому дзвонить саме їй. Відповідь прийшла після першого гудка, ніби телефон уже був у Зої в руці.
— Почалося, — промовила вона без запитання.
— Я в Березовську, у ломбарді на Польовій. Води відійшли.
— Польову знаю. Ми з Остапом на ринку неподалік. Сиди там, дихай, нікуди не йди. Будемо за десять хвилин.
Роман усе ж викликав швидку, але раніше за неї приїхала Зоя. Старий зелений позашляховик із пом’ятим крилом вискочив на тротуар перед ґанком, розігнавши голубів. Вів його Остап, Зоїн небіж, молодий смаглявий хлопець у білій футболці. Зоя вискочила ще до зупинки. Чорна сукня з червоними оборками була та сама, а хустка — зелена…
