Життя без прикрасТепер вона висипала монети на церату. Довго складала стовпчики, рахувала; набралося трохи більше 400. Зсипаючи їх у гаманець, Марина попросила:
— Прости мене, дідусю. Це заради бабусі.
Уранці у вівторок вона вибрала світлу сукню в дрібну квіточку — вільнішої в неї не було. У сумку поклала обмінну карту, паспорт, поліцейський талон і фотографії медальйона. Із цією сумкою Марина й вирушила до ломбарду.
На Польовій вулиці, між квітковим кіоском і салоном стільникового зв’язку, стояв старий цегляний будинок. Перший поверх займав ломбард «Янтар». За ґратами й товстим склом сидів повнуватий чоловік років 50, що починав лисіти, у картатій сорочці. Гумовим напальчником на правому великому пальці, таким, які носять касири, він постукував по склу, поки говорив.
— Коваленко? Мене попередили з поліції. У бічні двері проходьте, зараз відчиню.
У задній кімнатці стояли стіл із лампою, залізний сейф і два стільці. Чоловік назвався Романом. Із сейфа він вийняв прозорий пакетик із биркою й поклав під світло.
— Подивіться, тільки поки не беріть. Річ тепер, вважайте, у поліції.
Марина схилилася над столом. Крізь мутнувату плівку на неї дивилася бабуся Лідія: блакитна хустка, легкий нахил голови, ледь помітна усмішка в куточках губ. По краю йшла срібна скань, в одному місці прим’ята. Цю вм’ятину Марина знала з дитинства. Їй було п’ять років, коли вона впустила медальйон на підлогу, а потім увесь вечір плакала через те, що накоїла.
— Можна подивитися зворот? Переверніть, будь ласка.
Роман обережно перевернув пакетик. По білій контремалі йшли тонкі, трохи нерівні подряпини: «С. Савчук». Поруч стояв рік, записаний словами. Дід завжди позначав рік саме так, на старовинний манір.
— Він. Бабусин медальйон.
— Так я й думав, — зітхнув Роман, стягуючи напальчник. — Я тут 20 років працюю. Уже бачиш, коли людина свою річ несе, а коли чужу. Ваш, поки здавав, усе квапився. Дрібничка, каже, від тещі лишилася. А я на роботу дивлюся: яка ж то дрібничка? Стара сосновська емаль, вручну зроблена. За одну скань можна більше взяти, ніж я за весь медальйон даю. Ще тоді треба було мені насторожитися. Тільки ж я не поліція. Паспорт він пред’явив, договір ми уклали. Учора знову прийшов, цього разу гроші приніс. Кажу йому: не віддам, за запитом слідчої річ затримана. Він аж позеленів. Як почав кричати, що медальйон його, що скаргу на мене напише! Я йому: пишіть. На тому й пішов.
Помовчавши, Роман відвів погляд.
— Мама в мене теж із Сосновська. У неї на стіні така висіла, з церковцею. Подарунок від батька.
У короткому акті він записав, що потерпіла впізнала річ. Марина поставила підпис.
— Копію я сам Бондаренко надішлю, електронною поштою, — пообіцяв Роман. — Вам заради цього ще раз сюди їхати не доведеться.
Марина підвелася зі стільця, але тут живіт скрутило так, що вона охнула й ухопилася за край столу. Останні два тижні вечорами вже бували тренувальні перейми. Тоді тягло невиразно, невизначено. Тепер біль ішов знизу вгору, хвилею, стискав усе тіло обручем і тримав. Марина чекала, коли відпустить, але біль не минав. Вона почала рахувати про себе. Лише потім обруч послабився, і після перейми лишилося тремтіння в ногах.
— Гей, що з вами? — Роман схопився. — Зле? Швидку викликати?
— Зараз… — Марина дихала часто. — Мабуть, хибні. Зачекайте, мине.
Через сім хвилин перейма повторилася, ще через шість прийшла третя. Відійшли води.
— Води, — розгублено сказала Марина, дивлячись на підлогу. — У мене води відійшли.
Зблідлий Роман потягнувся до телефона. Марина теж дістала свій. Тремтячими пальцями вона знайшла не швидку, а Зою й натиснула виклик, не розуміючи, чому дзвонить саме їй. Відповідь прийшла після першого гудка, ніби телефон уже був у Зої в руці.
— Почалося, — промовила вона без запитання.
— Я в Березовську, у ломбарді на Польовій. Води відійшли.
— Польову знаю. Ми з Остапом на ринку неподалік. Сиди там, дихай, нікуди не йди. Будемо за десять хвилин.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.