Від одного її швидкого погляду Роман чомусь відступив до стіни. Присівши перед Мариною навпочіпки, Зоя обхопила обидва її зап’ястки й кілька секунд вдивлялася в обличчя.
— Добре все йде. Як треба. Не лякайся, поїхали.
— Так швидка вже їде, — пробурмотів Роман.
— Скасовуйте. З нами швидше буде.
Марину підхопили під руки й вивели до машини. На задньому сидінні Зоя влаштувалася поруч, поклала її голову собі на плече й тихенько заспівала іншою мовою. Наспів тримався на одній низькій ноті; Зоя похитувалася йому в такт. Остап їхав швидко, але обережно, оминаючи ями.
— Куди веземо? — спитав він через плече.
— Де ми з нею в середу були, туди.
Марина підвела голову.
— У той пологовий?
— Так. В обмінній карті він указаний, аналізи там, тебе там чекають. Куди ж іще їхати?
— А якщо Денис там? Вони…
— Немає там нікого. — Зоя провела рукою по її мокрому волоссю. — Те було в середу, тоді було не можна. Уже минули ті три хвилини, дівчинко. Зараз можна.
Нова перейма змусила Марину вчепитися в Зоїну руку. Персні вп’ялися їй у долоню, але Зоя навіть не скривилася.
Машина зупинилася біля знайомих сходинок. Над скляними дверима синіли ті самі літери, біля ґанку стояли ті самі діжки з квітами. Тільки замість спеки тепер була похмура погода й дрібний дощ. Зоя допомогла Марині вибратися, довела до дверей і на верхній сходинці розтиснула руку.
— Тепер сама підеш. Мені далі ні до чого.
— Ви залишитеся?
— Тут буду. Нікуди не дінуся. Іди.
Двері розійшлися, впускаючи Марину в прохолодний хол. Під ногами лежала сіра плитка з білими цяточками. Глянувши на неї, Марина здригнулася, але до віконця приймального відділення дійшла, жодного разу не спіткнувшись.
Потім усе понеслося і водночас тяглося без кінця. У приймальні в Марини забрали обмінну карту й сукню. Натомість дали лікарняну сорочку, застирану, із синім штампом. Потім було крісло, огляд і коротке розпорядження:
— Відкриття хороше. У пологову залу.
Каталка.
Над Мариною одна за одною пропливали стельові лампи довгого коридору. Потім її привезли в пологову залу. Тут до запаху хлорки чомусь домішувався запах яблук.
Акушерку звали Світланою. Невисока, міцна, з товстою русою косою, укладеною короною, вона говорила так низько й спокійно, що Марина відразу почала слухатися одного цього голосу.
— Сама приїхала? — спитала Світлана, натягуючи рукавички.
— Сама.
— Чоловік де?
Марина заплющила очі.
— Немає в мене чоловіка.
— І добре, — озвалася Світлана так, ніби забули всього лише парасольку. — Без нього чудово впораємося. Зараз почнеться перейма. Дихатимеш, як скажу, і дивися на мене.
Марина переводила погляд зі Світлани на лампу, потім дивитися вже не могла. Час то витягувався в розпечену хвилину без кінця, то вміщався в короткий перепочинок між хвилями. Вона кричала, замовкала, знову чула:
— Ще трішки. Розумниця, ще…
Чомусь згадувався дід: як діставав із муфельної печі пластинку, показував їй.
— Згадала. Дивися, Мариночко, вона згадала свій колір.
А потім настала тиша. Її прорізав тоненький, обурений крик, несподівано гучний.
— Донька в тебе, мамо. Тримай. Міцна, хороша.
Дитину поклали Марині на груди. Гаряча маленька вага була водночас легкою і непомірною. Темне вологе волоссячко, зморщене личко, кулачок біля щоки — Марина дивилася й не знаходила слів.
— Ім’я вибрала? — Світлана обтирала малу пелюшкою.
— Ліда. Лідія, як бабусю звали.
У палаті, вже після настання темряви, коли дощ скінчився, Марина насилу дістала з тумбочки телефон. Із незнайомого номера написали: «Це Остап. Тітка Зоя на ґанку сидить. Питає, хто?»
Марина відповіла: «Дівчинка. Лідія, 3 кг 200 г. У нас усе добре. Подякуйте їй. Нехай додому їде, дощ».
За хвилину прийшло: «Вона каже, що знала про дівчинку. Ще посидить».
Відклавши телефон, Марина повернулася до прозорого ліжечка. Ліда спала з прочиненим ротом, розкинувши ручки; лікарняний чепчик з’їхав майже на око. Із другого поверху було видно частину ґанку й діжку з квітами. Під ліхтарем темніла нерухома постать у хустці. Зоя сиділа на кам’яному бортику клумби, там, де в середу сиділа Марина.
На четвертий день їх виписали. Ні фотографа, ні повітряних куль не було. Літня мовчазна медсестра винесла Ліду в білому конверті, перев’язаному лікарняною стрічкою: свій Марина купити не встигла. Валентина Григорівна приїхала електричкою, з термосом і пакетом дитячих речей. Біля зеленої машини чекала Зоя в зеленій хустці, а Остап тримав загорнуті в газету білі й бузкові садові айстри…
