Було майже одинадцята вечора. За стіною у Валентини Григорівни бурмотів телевізор. Марина перевернула телефон екраном до столу й закрила обличчя долонями. У кухні стояла духота, а її трусило, наче в пропасниці. Треба подзвонити Денисові. Спитати, що все це означає. Хотілося кричати в слухавку, вимагати, щоб він пояснив кожен із цих записів. Але щойно вона подумала про дзвінок, у пам’яті пролунав сухуватий, спокійний голос Зої. Про те, що бачила його, — ні слова. Нехай вважає її дурною. Марина згадувала саме ці слова, сидячи перед телефоном, що лежав на столі.
Телефон завібрував. На екрані з’явилося ім’я чоловіка. Марина дочекалася, поки виклик урветься, не відповівши. За хвилину отримала повідомлення: «Мариш, чому не подзвонила? Що тобі лікар сказав? Хвилююся».
Вона набрала відповідь, видалила, спробувала знову: «Усе нормально. Тиск трохи підвищений, веліли післязавтра прийти. Я вже лягла. Вибач, втомилася».
Прийшло: «Спи, моя художнице, розумнице. Обох вас люблю».
Обох. Марина подумала, котрій із двох жінок він зараз надсилає такі слова з одного телефона. Чи не плутає їх.
Вона погасила світло. Спати так і не пішла.
Підійшовши до стіни, Марина тричі вдарила по ній кісточками пальців. Цим стуком вона ще дівчинкою кликала сусідку, коли в діда прихоплювало серце. За стіною вимкнули телевізор.
Двері відчинила Валентина Григорівна: сиве волосся під сіточкою, халат у дрібний синій горошок. Глянувши на Маринине обличчя й затиснутий у руці телефон, вона без розпитувань відступила в передпокій.
— Іди на кухню, сідай. Зараз поставлю чайник.
Сусідці було вже під 70. Понад 30 років районного суду — спершу секретаркою засідань, потім помічницею судді — лишилися позаду. Тепер на її підвіконні росли фіалки, а про мешканців будинку вона знала рівно стільки, скільки варто було знати, не більше.
На кухні Марина заговорила про пологовий будинок: кулі, блакитний конверт, дзвінок чоловікові з-за машини. Про Зою збиралася змовчати — надто вже безглуздо, мабуть, це прозвучить. Але Валентина Григорівна жодного разу не перебила, слухала уважно, і Марина розповіла також про незнайомку. Потім простягнула телефон зі знімками екрана.
Із шухляди столу з’явився товстий зошит у зеленій обкладинці. Надівши окуляри, сусідка взялася заповнювати його великим почерком, поділяючи записи на пункти, як у колишніх протоколах. Між записами лунали запитання:
— Коли тебе поклали? А виписали якого числа? Коди скільки разів називала? Згадай, що він тоді казав.
Нарешті окуляри лягли на стіл.
— Скажу тобі без обиняків: кепсько діло, але вихід є. Зараз вислухаєш, потім повториш мені. Перевіримо, чи все зрозуміла. Голова в тебе зараз дірява, і нічого дивного.
Марина кивнула.
— Почнемо з позик. Для такої контори все виглядає просто: увійшли в кабінет Марини Коваленко, натиснули кнопку — отже, позику взяла Марина. Вони бачать дію у твоєму обліковому записі, а хто тримав телефон, для них поки що значення не має. Тому тобі й телефонують. І не перестануть, доки ти офіційно не заявиш, що нічого не оформляла. Це зрозуміло?
— Так.
— Заявляти треба у двох місцях. У поліції — про шахрайство проти тебе. І письмово кожному кредиторові, чи то банк, чи контора: договору ти не укладала. До листа додаси талон про прийняття заяви в поліції. Інакше слухати тебе ніхто не захоче.
— А раптом вони все-таки звернуться до суду?
— Найімовірніше, так і зроблять. Зазвичай отримують у мирового судді судовий наказ: тебе не викликають, розглядають лише їхні папери й видають документ про стягнення боргу. Але тут головне ось що. Отримаєш наказ поштою або в електронному кабінеті — у тебе десять днів на заперечення. Достатньо написати: «Заперечую проти виконання судового наказу». Після цього його скасують автоматично, без спорів. Захочуть стягувати далі — нехай подають позов. Тоді вже буде засідання, куди ти прийдеш зі своїми знімками екрана. Там ти зможеш показати все, що знайшла. Запам’ятала? Не проґав ці десять днів, чуєш?
— Десять днів, — повторила Марина.
Валентина Григорівна постукала пальцем по столу.
— Третє робимо негайно, хоч і ніч. На порталі можна закрити собі можливість брати кредити. Поставиш таку позначку — і ні банк, ні інша контора не мають права нічого тобі видати, поки сама не скасуєш. Неважливо, хто з яким телефоном полізе у твій кабінет. Став.
На пошук сервісу пішло кілька хвилин. Знайшовши потрібну сторінку, Марина побачила пропозицію вибрати, які види кредитів вона хоче заборонити. Обмеження можна було встановити не на все одразу, але вона вибрала все, що пропонував портал, і натиснула кнопку підтвердження. Потім прийшов код. Його ще треба було ввести, щоб підтвердити вибране. Марина набрала цифри сама, своїми пальцями. У цьому русі не було нічого складного: лише ввести надісланий код, із чим вона й без чужої допомоги могла впоратися. І все ж саме через те, що зараз це робила вона сама, їй чомусь захотілося плакати сильніше, ніж за весь сьогоднішній день…
