Пролунали короткі гудки. Марина довго не випускала телефон. Згадувалися слова Зої про грошові папери, написані чужою рукою. Потім вона сиділа в темній кухні, слухала дідового настінного годинника й намагалася згадати загублений аркушик.
Марина ввімкнула світло й сіла за стіл, за яким колись працював дід. У телефоні відкрила застосунок електронних послуг, але далі запиту пароля він її не пустив. Вона набрала старий, ще з училища, яким користувалася до заміжжя. На екрані з’явилася відповідь: пароль неправильний. Тоді Марина спробувала інший варіант, із датою народження діда. Знову відмова. Обидва поєднання, які вона могла згадати, не підійшли. Застосунок пропонував відновити доступ — тепер лишалося скористатися цією пропозицією.
Під час відновлення з’ясувалося, що обліковий запис, як і раніше, прив’язаний до її власного номера. Його Денис змінювати не став. Напевно, вирішив, що ні до чого: телефон завжди був поруч, а Марина без заперечень називала коди, що приходили. Новий надійшов за кілька секунд. Цього разу пароль вигадувала вона сама. Поєднала назву улюбленої дідової фарби з дівочим прізвищем бабусі — вийшло довго. Щоб знову не лишитися без нього, записала поєднання в нотатці всередині телефона й закрила її під замок. Паперовому аркушику вона його вже не довірила.
Головна сторінка, що відкрилася, показала невеликий борг за штраф за паркування, переданий на примусове стягнення. Автомобіль оформили на Марину: Денис пояснював, що страховка так дешевша. Штраф виписали в Березовську, на незнайомій їй вулиці.
У налаштуваннях Марина відкрила розділ безпеки, а звідти перейшла до дій у системі. Екран заповнив довгий стовпчик записів. Біля кожного стояли дата й час; поруч зазначалися пристрій і місце, звідки приблизно входили в обліковий запис. Вона розбирала їх повільно, допомагаючи собі пальцем. Так само дід колись водив по сторінках товстого зошита, читаючи записані там рецепти емалей.
Перший вхід — з Android, із Березовська. Далі знову той самий пристрій і те саме місто, але поруч час: 23:40. Потім подання заяви й нові входи, один за одним. Марина користувалася телефоном іншої марки. У Березовську вона жодного разу в житті не бувала вночі. А ці дати впізнала одразу: тоді вона лежала в районній лікарні Сосновська. У неї була бірка на зап’ястку, у медсестри на посту — журнал призначень; поки з її облікового запису входили з іншого міста, їй ставили крапельниці.
За лікарняними датами йшли пізніші записи: травень, червень, липень. Пристрій не змінювався, місто теж. Android, Березовськ. Серед входів траплялися підтвердження й згода на обробку даних, потім усе повторювалося. Це відбувалося раз на кілька днів. Читаючи далі, Марина бачила, що майже скрізь стояв пізній вечірній час. І майже кожен такий вечір припадав на день, коли Денис їхав у відрядження.
Марина підвелася, налила води з крана й випила, тримаючись за мийку. Дитина неспокійно ворушилася.
— Тихіше, маленький. Мама дивиться.
Повернувшись за дідовий стіл, вона перейшла до заяв. Там знайшлося те, заради якого Денис навесні брав телефон: квітнева заява на допомогу по вагітності та пологах, адресована соціальній службі. Біля неї стояло «Виконано», виплату було здійснено. Однак нижче йшов окремий запис — прохання змінити реквізити, на які мають перерахувати гроші. Його подали через три дні після першої заяви, о 00:15, уночі. І це прохання теж виконали. Марина натиснула на рядок, щоб подивитися, які саме реквізити там указано.
Банк виявився не її. Марина тримала картку в тому самому банку, де дід отримував пенсію; туди ж фабрика колись почала перераховувати їй зарплату, відкривши зарплатну картку. У заяві значилася зовсім інша назва — великий столичний банк. Номер картки повністю не показували. Прочитати можна було лише останні чотири цифри, але Марина їх не впізнавала. Ні з чим знайомим ці цифри в неї не пов’язувалися.
Йшлося про допомогу по вагітності та пологах — про всі її декретні за 140 днів. На них Марина розраховувала купити візочок і ліжечко. Хотіла хоча б перші місяці після народження дитини не думати про те, звідки взяти гроші на квартиру. У червні Денис повідомив, що допомога надійшла. Сказав, що поки поклав її на накопичувальний рахунок: нехай ідуть відсотки. А візочок вони виберуть удвох, коли він повернеться з чергової поїздки.
Марина сфотографувала відкритий екран. Потім подумала й повернулася до дій у системі: потрібні були й ці записи. Вона повільно гортала їх, роблячи знімки кожного рядка й стежачи, щоб жоден не лишився поза збереженим. Після цього відшукала на порталі сервіс кредитної історії. Запит надіслала в усі бюро, які були перелічені, не вибираючи якесь одне. У відповідь з’явилося чемне повідомлення: відомості надійдуть протягом одного робочого дня…
