Вона продиктувала номер. Марина записала, назвала новий контакт просто «Зоя». Коли та ступила в прохід, спитала:
— Чому ви зупинили саме мене? Ми ж незнайомі.
Зоя обернулася. Затримала погляд на Марині, на руках поверх живота, на тонких опікових рубцях на подушечках пальців — таких, які лишає довга робота з гарячим металом.
— Поживеш із моє, теж почнеш зупиняти. Бачиш — повз уже не пройдеш. Гріх.
Двері із шипінням зійшлися. На платформі Зоя не озирнулася, пішла до переїзду важкою прямою ходою. Між сірими парканами ще довго миготіли червоні оборки.
Решту шляху до Сосновська Марина подолала сама. Додому вона дісталася о третій годині дня. Навіть роздягатися не стала — лягла на диван просто в одязі. Сон, у який вона провалилася, був важкий і каламутний.
Дідова квартира займала дві кімнати в старому двоповерховому будинку на Садовій вулиці, за десять хвилин ходи від кріпосних мурів. Під високими стелями вздовж карниза тяглася тріщинка, рипів паркет. Із величезного кухонного вікна, якщо висунутися, можна було побачити над дахами церковну маківку.
Степан Матвійович Савчук майже все життя прожив тут і стільки ж пропрацював на фабриці «Сосновська емаль». Прийшов учнем, став живописцем, потім майстром, який навчав молодих. Марину він ростив сам. Коли їй було п’ять, мати поїхала заробляти до столиці. Назавжди так і не повернулася: надсилала гроші, листівки, потім перестала надсилати й листівки.
Дід туго заплітав онуці коси — аж до болю в очах, варив манну кашу з грудочками. Садовив поруч за стіл біля вікна, у своєму робочому куточку. Там пахло скипидаром і лавандовою олією. На порцеляновій палітрі лежали гірки розтертих емалей; зі склянки стирчали колонкові пензлики, інколи вистачало кількох волосинок.
— Емаль, Мариночко, — скло з пам’яттю про вогонь, — пояснював він, схилившись над мідною пластинкою, з лупою на лобі. — Нанесеш фарбу — непоказна, сіра. А відправиш у піч, вона свій колір пригадає. Тільки покласти треба правильно. Помилишся — піччю вже не виправиш.
У 14 років Марина розписувала на фабриці простенькі брошки з незабудками. У 20 вступила до художнього училища в Березовську, а вивчившись, повернулася живописцем. Після смерті діда квартира за заповітом перейшла їй. Через рік вона познайомилася з Денисом.
На ярмарок ремесел у Березовську фабрика привезла вітрину. Високий усміхнений покупець вибрав найдорожчий медальйон — фортеця на заході сонця. Того ж вечора написав Марині, що не може відвести від нього очей. За пів року вони розписалися, і Денис оселився в неї на Садовій.
З ним було легко й весело. Він знаходив спільну мову з будь-ким, жартував на сходах із сусідами, одразу лагодив кран, що починав капати. Платежі за квартиру, податки, автомобільний кредит, страховку запропонував узяти на себе — всю «нудну дорослу бухгалтерію».
— Твоя справа — малювати, художнице моя, — казав він, цілуючи Марину в маківку. — Не тобі по чергах до віконця стояти. Довір це мені.
Вона довіряла. Зручно було, і на турботу скидалося.
Навесні через важкий токсикоз Марину на два тижні поклали під крапельниці в районну лікарню. Денис з’являвся щовечора з морсом у термосі й сушками: іншої їжі вона тоді їсти не могла. Одного разу попросив телефон.
— На допомогу по вагітності треба заяву подати через портал. Зараз усе електронно. Я заповню, ти мені тільки код скажи, коли отримаєш.
Під крапельницею в Марини все пливло перед очима, нудота підступала до горла. Код вона йому продиктувала. Через день назвала ще один: Денис сказав, що через помилку системи заяву доведеться подати заново. Потім повідомив про зміну пароля.
— Сповіщення прийшло, хтось намагався увійти. Поставив надійніший, про всяк випадок.
Новий пароль він залишив на аркушику в тумбочці. При виписці аркушик загубився; згадати пароль Марина не змогла, та й потреби не було. Усім займався Денис.
У сутінках її розбудив дзвінок із незнайомого номера. Чоловік говорив чемно й рівно:
— Марина Вікторівна Коваленко?
— Так.
— Компанія зі стягнення заборгованості, представляємо мікрофінансову організацію «Термінові гроші». За договором позики у вас 38 днів прострочення. Коли внесете платіж?
Марина сіла на дивані.
— Який договір? Я нічого не позичала.
— Оформлення дистанційне, підтвердження через портал електронних послуг. Переказ надійшов на вашу банківську картку. Сьогодні до погашення 41 800, включно з відсотками й штрафами. Якщо за три дні оплати не буде, справу доведеться передати до суду. У разі подальшої несплати ми також маємо право повідомити про борг родичам і роботодавцю.
— Ви помилилися, — зірвалася Марина. — Я на лікарняному, вагітна. Про яку картку ви говорите?
— Подробиці доступні в особистому кабінеті. Усього доброго…
