— Одну діру заткнули, — сказала сусідка, глянувши через її плече. — І пароль змінила правильно. Тепер четверте: чоловікові ні слова.
— Зоя теж так веліла.
— Циганка твоя, а тямить, — хмикнула Валентина Григорівна. — Поки він упевнений, що ти нічого не знаєш, хвости замітати не стане. Переписку не зітре, гроші не відведе, казку складати не почне. А ти збирай, що зумієш знайти сама. Вранці отримаєш кредитну історію — розберемося. Ще відкрий свій банківський застосунок, перевір операції по картці. Усе знімай.
Додому Марина повернулася вже о першій ночі. Дивно, але, щойно лягла, одразу заснула.
О дев’ятій ранку прийшла кредитна історія. Відкритий документ не вміщався на екрані, його довелося гортати. Спочатку йшли «Термінові гроші», потім «Гроші одразу», «Фінансовий друг», ще одна контора з назвою, яку Марина навіть вимовити не змогла. Усі чотири позики були оформлені в травні й червні. Прострочення стояло навпроти кожної. Окремі суми — від 15 до 30 000 — разом із відсотками давали понад 100.
Нижче стояв банк «Надійний»: споживчий кредит на 280 000, початок липня. Перший платіж не внесено.
Марина дивилася в ці рядки, сидячи на кухні, аж поки перед очима не почало темніти. Довелося підвестися, відчинити вікно, подихати. Повернувшись до столу, вона увійшла в застосунок зарплатного банку. Тут пароль лишився колишнім — Денис, вочевидь, не вважав за потрібне його змінювати.
Вона прогорнула операції до весни. Колись повідомлення приходили після кожної покупки, а останній рік сповіщень не було. Марина вважала, що банк змінив якийсь порядок. Тепер налаштування показали інше: повідомлення вимкнули вручну. Того самого квітневого дня, коли вона перебувала в лікарні.
Позики зараховувалися на її картку. Ось надходження від «Термінових грошей», а невдовзі — переказ за номером телефону. Так було після кожного зарахування. У рядку отримувача відображалося скорочене ім’я: «Лариса Петрівна Г.».
З грошима з «Надійного» виявилося інакше. Їх перерахували на окрему картку цього банку, теж оформлену на Марину. Про існування картки вона не підозрювала. Знайшла її, лише задавши назву банку в пошуку по своєму електронному кабінету: виявилося, через цей обліковий запис входили в банк. Доступу до картки в неї не було, виписку отримати не вдалося.
Утім, вистачило й операцій по зарплатному рахунку. Майже 400 000 пішло Ларисі Петрівні Гончаренко за травень, червень і липень. Зберігши знімок кожної операції, Марина відкрила чек одного переказу. Тут ім’я було вказане майже повністю: Лариса Петрівна Гончаренко. Світле волосся. Білий сарафан. Блакитний конверт, перев’язаний атласною стрічкою.
Опівдні знову подзвонили з «Термінових грошей». Тепер говорила жінка — різко, з перших слів на «ти».
— У тебе на фабриці всі дізнаються, яка ти!
Марина обірвала дзвінок і заблокувала номер. Саме так веліла чинити Валентина Григорівна.
У п’ятницю ввечері на сходах почувся Денисів свист, потім ключ завовтузився в замку. Марина заздалегідь змусила себе стати біля плити. Помішуючи гречку, можна було не повертатися до дверей і тримати руки зайнятими.
— Мариш, зустрічай, я вдома!
На кухні він обійняв її ззаду, влаштувавши підборіддя на плечі. Дорога, бензин і ледь вловимий залишок чужих солодких парфумів — ось чим пахло від чоловіка.
— Ну як ви? Малюк як?
— Штовхається.
Власний голос здивував Марину: жодного незвичного звуку.
— А я вам гостинець привіз.
На столі з’явилася візерунчаста золотиста коробка з чак-чаком. Марина перевела погляд із подарунка на чоловіка. Він уже стягував блакитну сорочку — ту саму — і кидав на спинку стільця, збираючись відправити в прання.
— Дякую.
Коли за ним зачинилися двері душу, Марина підняла коробку. На самому краю збоку біліла маленька магазинна наліпка: ціна, штрихкод і дрібно надрукована назва мережі. Магазин був знайомий, біля вокзалу в Березовську. Перед електричкою вона іноді брала там воду. Сфотографувавши етикетку, Марина акуратно повернула подарунок на стіл.
За вечерею Денис жваво, з жартами й подробицями, описував клієнта в іншому місті, затор на мосту, готельний кондиціонер, який не працював. Марина кивала, де треба — сміялася. Чотири роки вона слухала його ось так. І за весь цей час жодного разу не поцікавилася навіть назвою готелю.
— Бліда ти якась. — Він поклав долоню на її руку. — Усе точно гаразд?
— Так. Від спеки, мабуть. Майже не сплю.
— Бідолашна. Потерпи, народиш — стане легше. Думаю, може, взяти у вересні відпустку? Побудемо разом із малюком. Хочеш?
— Хочу…
