Людмила Андріївна зайшла до кабінету й зачинила за собою двері. Вона не підвищила голосу й не підійшла до Мельник впритул. Просто поклала свою теку на першу парту й простягнула руку.
«Екзаменаційний матеріал, будь ласка». Оксана Петрівна кілька секунд тримала синю теку перед собою, ніби ще могла вирішити, кому вона належить. Потім передала її.
Шевченко подивилася на обкладинку, прочитала назву програми й реєстраційний код. Обличчя в неї стало жорсткішим. «Це внутрішня діагностична робота університетської літньої школи. Вона не затверджена ні директором, ні методичним об’єднанням, ні міським управлінням освіти. Чому учень виконував її замість підсумкового шкільного варіанта?»
Мельник зняла окуляри. «Микола показував результати, які не відповідали його підготовці. Я вирішила провести поглиблену перевірку». «Одноосібно?» — запитала Шевченко. «У мене були підстави сумніватися в самостійності його робіт». «Які саме?»
Запитання прозвучало спокійно, але відповісти на нього виявилося важче, ніж Мельник очікувала. Вона подивилася на журнал, ніби там могла знайти підтвердження своїм словам. «Він виконував завдання значно краще, ніж можна було припустити, зважаючи на його попередній клас». Класом прокотився ледь чутний зітх, Дмитро біля вікна опустив погляд, але губи в нього стиснулися.
Віка завмерла. Навіть Володимир Іванович повернув голову до Мельник. Уперше її пояснення прозвучало вголос без звичної оболонки зі слів про стандарти й турботу.
Виходило, що головною підставою для підозри був сам успіх Миколи. Людмила Андріївна відкрила першу сторінку. «Ви зафіксували його прізвище, дату народження, номер школи й час початку. Це офіційний бланк?»
«Старий зразок. Я використала його лише як складний набір задач». «Звідки він у вас?» Мельник завагалася…
