«Залишився з попереднього місця роботи». «Ви мали право його зберігати?» «Наскільки я пам’ятаю, прямої заборони не було». «Тоді чому на обкладинці написано “Для внутрішнього використання”?» Оксана Петрівна нічого не відповіла, Шевченко не стала продовжувати допит.
Вона повернулася до класу й сказала: «Ніхто не залишає кабінет ще кілька хвилин. Звичайні роботи покладіть на край парти. До них ми повернемося пізніше. Зараз важливо зберегти порядок і не допустити виправлень».
Володимир Іванович зробив крок уперед. «Людмило Андріївно, можливо, не варто перетворювати методичну помилку на публічний конфлікт. Ми можемо обговорити все в кабінеті директора».
«Методична помилка — це неправильно вибраний приклад. Тут одному учневі видали незатверджений іспит, поставили його у свідомо нерівні умови й запросили матір до моменту передбачуваного провалу. Це вже не лише методика». Наталія Бондаренко стояла біля дверей, притискаючи куртку до грудей. Почувши останні слова, вона подивилася на Мельник.
«Ви знали, що дасте йому інший варіант?» Оксана Петрівна відповіла не відразу: «Я хотіла об’єктивно визначити рівень вашого сина». «Тоді чому не попередили мене?» «Тому що батьки часто заважають об’єктивному оцінюванню».
«Але ви викликали мене сюди саме до перевірки». Мельник відвела очі. Ця деталь досі здавалася їй незначною.
Тепер вона оберталася ще одним підтвердженням заздалегідь підготовленого приниження. Наталія не сперечалася й не підвищувала голосу. Від цього її запитання звучало важче.
Людмила Андріївна поклала синю теку на стіл і повернулася до Миколи. «Ти зрозумів, що це не шкільна робота? Одразу?» «Майже одразу. На першій сторінці була назва програми».
«Чому не відмовився виконувати?» Микола подивився на матір, потім на свої руки. «Якби я відмовився, сказали б, що я злякався перевірки. Якби поскаржився до початку, все одно вирішили б, що мені є що приховувати».
Ніхто в класі не ворухнувся. Шевченко повільно кивнула. Вона надто добре розуміла цю логіку.
У школі часто казали, що учень завжди може звернутися до дорослого. Але коли сам дорослий створює тиск, формальна можливість поскаржитися майже нічого не означає. «Ти користувався будь-якими матеріалами?» «Ні. Зошит був у рюкзаку. Я його не відкривав». «Хтось бачив, що він не діставав підказок?» — запитала Шевченко.
Віка першою підняла руку. «Я бачила. Він увесь час сидів на місці».
Слідом руку підняв Дмитро. Потім іще троє учнів. Петро Михайлович, який стояв біля задніх дверей, промовив:
«Я заходив приблизно за пів години після початку. На парті в нього лежали лише бланк і олівець». Мельник різко обернулася до Ткаченка. «Ви були в кабінеті менше хвилини».
«Цього вистачило, щоб побачити синій університетський варіант, якого не було в затвердженому комплекті», — відповів Ткаченко. Володимир Іванович провів долонею по підборіддю.
Йому ставало ясно, що мовчання більше не захищає його. Навпаки, що довше він уникатиме прямої відповіді, то сильнішою стане підозра, що він заздалегідь знав про підміну. Шевченко відкрила роботу Миколи й почала переглядати розв’язання.
На четвертому завданні зупинилася. «Тут указано друкарську помилку». «Так», — сказав Микола.
«У другому рядку бракує мінуса, інакше матриця необернена». Людмила Андріївна швидко перевірила обчислення на окремому аркуші. Потім підвела очі на Мельник.
«Ви знали про цю помилку?» «Ні». «Отже, ви видали учневі іспит, який самі не перевірили повністю?» «Я знала його загальний рівень складності». «Це не відповідь».
Шевченко продовжила перегляд. Кілька розв’язань були коротшими, ніж у стандартних ключах, але логіка виглядала правильною. У шостому завданні Микола використав оцінку через геометричний ряд.
У дев’ятому завданні Микола навів точний контрприклад. Останнє доведення було написане похапцем, однак основні переходи були на місці. Оксана Петрівна стояла біля столу, вже не намагаючись усміхатися…
