У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

Пальці Марини нарешті розтиснулися. Випущений голкотримач стукнув об стерильний столик біля лотка, і разом із цим звуком повернувся біль. Поки вона шила, усю вагу непомітно перенесла на праву ногу, забувши і про аварію, і про титанові пластини. Тепер судома охопила ногу від стегна до щиколотки. Марина відійшла від столу на два важкі кроки, притулилася спиною до прохолодного кахлю й почала часто дихати в маску.

Дмитро все ще дивився на закритий дефект судини. Робота була ювелірною — такої в провінційній лікарні він не міг і уявити. Потім його погляд повільно піднявся до жінки біля стіни.

— Як ви це зробили? — майже беззвучно запитав він, ледь ворушачи губами.

— Дренуйте, потім закривайте грудну клітку, Дмитре Андрійовичу, — відповіла Марина, прикривши очі від утоми. — Тепер пацієнт під вашою відповідальністю. Ви впораєтеся.

Біля протилежної стіни залишався Леонід Мельник. Усі двадцять п’ять хвилин він мовчав: ані команди, ані спроби допомогти. Його довгий, важкий погляд був спрямований на Марину. Вдячності жінці, яка врятувала пацієнта й позбавила самого професора загрози в’язниці, у ньому не було. Лише сухий математичний розрахунок — Мельник оцінював, чим те, що сталося, загрожує його репутації.

Через сорок хвилин Артему завершили операцію й під’єднали апарат штучної вентиляції легень. Важкі стулки операційної відчинилися в задушливий коридор, де Степан Григорович міряв кроками відстань від вікна до сестринського поста. Кашемірове пальто було накинуте просто на домашній в’язаний светр: дізнавшись про аварію, він негайно виїхав із заміського будинку.

Огрядний, жорсткий чоловік умів купувати все, що йому було потрібно: прибутковий бізнес, потрібних людей, рішення місцевих чиновників, лояльність поліції. Тут ці можливості нічого не давали. Крокуючи лінолеумом, Степан із жахом усвідомлював, що рівне серцебиття єдиного сина купити неможливо. За дверима операційної його влада закінчувалася.

Мельник, який вийшов, не поспішав. У передопераційній він уже вимив руки й зняв маску; тепер стягнув шапочку, пригладив доглянуте сиве волосся й тильним боком долоні неквапно витер чоло. Рухи були показними, увесь його вигляд свідчив про крайнє фізичне й душевне виснаження. Степан кинувся назустріч, важко стукаючи дорогими черевиками.

— Леоніде, що з ним? Він живий?

Професор зупинився. На обличчі з’явилося те м’яке, батьківське розуміння, за яке його любили глядачі медичної телепередачі. Підійшовши до Степана, він поклав обидві долоні йому на плечі.

— Степане Григоровичу, становище було вкрай тяжким, — заговорив Мельник проникливо й сумно. — Після зіткнення зі стовпом тканини виявилися сильно пошкодженими. На допомогу залишалися секунди. — Степан завмер, переставши дихати, його обличчя посіріло. Професор продовжував, не відводячи погляду: — Мені довелося застосувати надзвичайно складну експериментальну реконструкцію судини. Ми підійшли до самої межі, але впоралися. Розрив я закріпив, операція успішна. Ваш син житиме.

Повітря шумно вирвалося з грудей Степана, наче він виринув з-під води. Напружене тіло обм’якло. Нахилившись до професора, він на мить притулився чолом до його плеча, не соромлячись людей у коридорі.

— Дякую тобі, Леоніде. Ти повернув мого пацана з того світу. До кінця життя буду перед тобою в боргу. Усе, чого захочеш, — проси.

— Я робив свою роботу, Степане, — скромно відповів Мельник, легенько поплескуючи його по спині. — Зараз найважливіше, що стан хлопця стабільний.

Роман Федорович стояв неподалік і улесливо кивав, підтверджуючи кожне слово гостя. Останні пів години біля стола керувала інша жінка, і голку тримала вона. Ніхто з присутніх про це не заговорив. Мельник прийняв усю славу з тією самою невимушеністю, з якою дихав.

До ночі Яворинська лікарня затихла. У реанімації на третьому поверсі залишили тьмяне чергове освітлення. Марина сиділа на жорсткому пластиковому стільці біля Артема: їй доручили провести цю ніч у його боксі. Молоді медсестри не хотіли брати важке чергування поруч із таким пацієнтом, а Гончар ніколи не відмовлялася від додаткових годин, навіть коли за них не платили.

Артем лежав на спині, блідий до прозорості, серед трубок і проводів датчиків. Апарат вентиляції розмірено клацав, подаючи повітря в легені. Марина змочила стерильну марлеву серветку в склянці чистої води й обережно провела нею по пересохлих, потрісканих губах хлопчика.

З коридору долинули кроки: спершу легкий швидкий цокіт Світлани, слідом — важка впевнена хода Степана. Прочинені двері пропускали кожне слово.

— Степане Григоровичу, ми самі не можемо зрозуміти цього рішення, — шепотіла Світлана. У дзвінкому голосі чулося отруйне задоволення: їй трапилася нагода наблизитися до впливової людини. — Хто розпорядився залишити її сьогодні вночі біля вашого сина, нам ніхто не пояснив.

— Кого залишити? Про що ти торочиш, дівчинко? — втомлено й грубо запитав Степан.