У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

Важкі кроки обірвалися.

— Повтори. Що ти сказала?

— Колишня зечка, — охоче підтвердила Світлана. — П’ять років у жіночій колонії відсиділа. Кажуть, колись дитина через неї померла. Нормальні люди тут її обходять, гидують. Головлікар тримає тільки тому, що за таку зарплату працювати нікому. А вона зараз сама біля вашого сина.

Двері розчахнулися так різко, що ручка вдарила в стіну й залишила вм’ятину в штукатурці. Степан стояв на порозі з почервонілим обличчям і набряклою шиєю, важко, шумно дихаючи. Подивився на сина в оточенні трубок, потім із неприхованою огидою — на Марину. Вона ще не встигла підвестися, коли він ступив до стільця й вихопив із внутрішньої кишені пальта товсту пачку великих купюр, стягнуту канцелярською гумкою.

— Забирайся звідси! — процідив він крізь зуби.

Розмахнувшись від плеча, Степан жбурнув гроші їй в обличчя. Пачка різко вдарила по вилиці. Гумка луснула, великі купюри розлетілися, опускаючись на брудний лінолеум, на білу ковдру Артема, на металеву апаратуру. Марина відсахнулася й притиснула долоню до палаючої щоки.

— Біля мого сина я тебе більше бачити не хочу! — голос Степана тремтів від люті й страху за дитину. — Тобі в бараці підлогу драїти, а не до нормальних людей лізти. Тварюко! Вважай, цими грошима я оплатив твою відсутність до кінця його лікування. Геть звідси, зечко!

За дверима Світлана тихо, задоволено хмикнула. Марина повільно прибрала долоню; на лівій вилиці проступила червона пляма. Сором був пекучим, паралізував. Вісім років вона зносила косі погляди, звикала до становища людини другого сорту, суспільного покидька. Але гроші, що вдарили її по обличчю за врятоване життя, зробили приниження майже відчутним на дотик — воно душило.

Марина подивилася на Степана. У сірих утомлених очах не було ані переляку перед його владою, ані скривджених сліз. Тільки глуха крижана втома: у її житті траплялося й страшніше за крик багатія.

Вона насилу встала, уже не приховуючи кульгавості, а потім повільно опустилася навколішки. Ниючий біль у нозі посилився. Степан продовжував важко дихати й чекав, що жінка поповзе по гроші, почне жадібно хапати їх, підтвердивши і своє кримінальне тавро, і його зневагу. Марина справді збирала купюри, але без поспіху, одну за одною, акуратними, розміреними рухами. Стояти на одному коліні було нестерпно; метал у стегні віддавав холодом. Вона цього не показувала.

Підібравши все з підлоги, Марина підвелася, вирівняла пачку й підійшла до Степана впритул. Він дивився згори вниз, гидливо скрививши губи. Жбурнути гроші назад було б надто легко. Натомість вона спокійно поклала їх на металеву тумбочку біля ліжка сплячого Артема.

— Кровотечі грошима не зупиниш, Степане Григоровичу, — промовила вона неголосно. Твердість рівного голосу змусила його замовкнути. — І нової стінки судини синові за них не купиш, скільки не кидай. — Марина подивилася на бліде обличчя хлопчика й знову зустрілася очима з батьком. — Його життя зараз утримують крихкі шви. Там працює складна геометрія, річ не в міцності ниток. Якщо ви й далі кричатимете, він почне тривожитися навіть крізь медикаментозний сон. Почастішає пульс, підвищиться тиск. Шви можуть не витримати — тоді за ці купюри доведеться купувати дорогу труну. Побережіть сина.

Марина відвернулася й пішла до дверей, важко припадаючи на праву ногу. Степан залишився посеред боксу. Лють змінилася розгубленістю: він переводив погляд із залишеної пачки на жінку, що йшла геть. Люди зазвичай ламалися під вагою його грошей, вибачалися, плазували. Ця худа кульгава колишня ув’язнена не зламалася. У тому, як вона йшла, була крижана гідність, якої він не зустрічав навіть у найбагатших і найвпливовіших людей міста.

Повз Світлану Марина пройшла, не повернувши голови. Довгий коридор вона перетинала прямо, і кожен крок відзначав важкий стукіт правої ноги по лінолеуму.

Уранці цегляні корпуси Яворинської обласної лікарні обступив густий вологий туман. У кабінеті Романа Федоровича до запахів старого паперу й охололої кави домішувався неприхований людський страх. На зеленому сукні масивного стола лежали три білі аркуші А4. Головлікар дивився то на них, то на Марину, постукуючи короткими пальцями по пластиковій папці з наказами. Огрядний, утомлений від своєї посади чоловік звик залагоджувати питання тихо.

— Гончар, ви розумієте, що за документ поклали мені на стіл? — запитав він глухо, із задишкою, майже благаючи.