У лікарні цуралися колишньої хірургині із судимістю, але одного разу туди привезли багатія при смерті

— У дрібних виносках монографії ця рання робота згадана. Однак сам базовий метод професор привласнив, запатентував, внісши невеликі зміни, і представив медичній спільноті як власне досягнення. Людину, яка його розробила, на той час відсторонили від медицини. Тому небезпечної самодіяльності того вечора не було. Я рятувала дитину єдиним способом, здатним утримати розірвану тканину. Це мій метод. Мені відомі всі його нюанси.

Перестали рипіти стільці, стих шелест журналістських блокнотів. Звинувачення в плагіаті, підкріплене документами, було звернене до одного з найвпливовіших людей у медицині. Літній хірург зняв окуляри й подивився на Мельника, вимагаючи відповіді всім своїм професійно суворим поглядом.

Професор підвівся без поспіху, застебнув піджак. Обличчя зберігало поблажливий смуток. Підійшовши до комісії, він зупинився біля столу, не займаючи трибуни, і повернувся впівоберта — так, щоб його однаково добре бачили і члени комісії, і телекамери.

— Колеги, справжність представленого документа я оскаржувати не маю наміру, — почав він оксамитовим голосом, що огортав залу впевненим спокоєм. Хтось ахнув, журналісти нахилилися вперед. — Марина Петрівна справді стояла біля витоків цієї роботи. Вісім років тому вона працювала в моєму відділенні, була блискучою фахівчинею, подавала великі надії. Її аналітичний розум заслуговував на захоплення. Розрахунки навантажень, векторів натягу вдавалися їй чудово. Я ніколи не заперечував її участі. Відкрийте мою монографію: там їй висловлено подяку за математичні розрахунки, виконані в ті роки. — Він помовчав, склавши руки дашком перед грудьми. — Якби вона тоді прийшла й попросила включити її до патенту на доопрацьовану клінічну версію методики, я погодився б без вагань. Ніщо не заважало їй звернутися до мене з таким проханням. Але вона не прийшла. — Мельник опустив голову, наче говорити далі йому було важко. — Не прийшла тому, що стосовно неї тієї миті тривало розслідування. Пацієнтка, якій було шість років, померла на операційному столі внаслідок грубої хірургічної помилки Марини Петрівни. Я керував клінікою й опинився перед важким вибором. Можна було поховати перспективний метод разом із репутацією лікарки, відстороненої від роботи. А можна було взяти доопрацювання на себе й довести його до клінічного застосування, щоб рятувати людей. Відмовитися від методу чи продовжити роботу — вирішувати довелося мені. Я обрав продовження.

Холод піднімався від ніг Марини до грудей. Леонід перекручував факти з такою нахабністю та спритністю, що звичні слова втрачали сенс.

Він повернувся до неї. У погляді з’явилося співчуття психіатра, який розглядає хворого.

— Я не для того прийшов, щоб засуджувати цю жінку. Я прошу комісію бути до неї поблажливою. — Голос здригнувся з майстерно вдаваним болем. Мельник обвів рукою залу. — Подивіться на папери, на цю одержимість. Вісім років тому слідом за трагедією з пацієнткою сталася інша. Марина Петрівна була за кермом, автомобіль потрапив в аварію. Загинув її чоловік, Микола Гончар, якого вона любила понад життя.

Марина вчепилася занімілими пальцями в краї трибуни. Дерево втискалося в шкіру, але болю вона не відчувала. Дихати стало важко, ніби повітря більше не потрапляло в легені.

— Слідство її вини в аварії не встановило, — продовжував Мельник; слова лилися м’яко, як патока. — Але в її свідомості вина залишилася. Смерть пацієнтки, втрата чоловіка, в’язниця. Зрозумійте, перед вами глибоко травмована жінка, а не розважлива злочинниця. Горе зламало її, психіка не впоралася.

Журналісти опустили ручки. Роздратування на обличчі голови комісії змінилося тяжким жалем. Кожне слово професора влучало в ціль.

— Вона уявила себе знову хірургинею, — стишив голос Леонід. — Їй здається, ніби порятунок нового пацієнта спокутує смерть чоловіка на дорозі. Класичне перенесення травми. Тому вона й відштовхнула мене від столу, тому наразила підлітка на небезпеку, застосувавши незавершені чорнові розробки восьмирічної давнини. Колеги, Марині Петрівні потрібне лікування, а не суд.

Зала мовчала. Ініціатива перейшла до Мельника: тепер бібліотечні копії виглядали підтвердженням нав’язливої ідеї, а не доказами в професійній суперечці. Камери були спрямовані на худу зблідлу жінку, яка трималася за трибуну; біль спотворив її обличчя.