На обличчі Армана щось ледь помітно здригнулося. Лише на мить, майже невловно. Але Еліна встигла це побачити.
— Справедливість рідко має значення, — відповів він. — У цьому світі залишаються тільки сила і безпорадність.
— Тоді ти безпорадніший, ніж думаєш, Армане Сайре, — сказала вона. — Бо мститися невинному здатна лише слабка людина.
Він дивився на неї довго. На його щелепі проступила жорстка лінія, очі звузилися. Напевно, йому рідко говорили таке. Напевно, поруч із ним люди звикли добирати слова, схиляти голови, вгадувати настрій. А перед ним стояла жінка у весільній сукні, з палаючими очима й надто рівною спиною, і не збиралася просити пощади.
Здається, це вибило його з рівноваги сильніше за будь-які сльози.
— Церемонія відбудеться, — промовив він нарешті. — Але не чекай від мене нічого, крім прізвища і стін цього дому. Це все, що ти отримаєш.
Він повернувся до дверей.
Еліна могла закричати. Могла вимагати пояснень, кинутися до нього, зірвати з себе фату, розридатися, впасти навколішки, благати, торгуватися. Він, мабуть, чекав чогось подібного.
Але вона сказала лише:
— Гаразд. Тільки запам’ятай цей день. Колись ти сам захочеш стерти ці слова з пам’яті, але я не дозволю тобі забути, що цю порожнечу обрав ти.
Арман завмер біля дверей. Його долоня лягла на ручку, але він не відразу її натиснув. Кілька секунд він стояв до неї спиною, нерухомий, наче в ньому боролися два рішення. Потім вийшов, не озирнувшись.
Еліна опустилася на диван. Перед нею все ще сяяло дзеркало, все ще відбивало білу сукню, м’який блиск каміння, обличчя жінки, яка годину тому думала, що вступає в нове життя, а тепер розуміла: її не просто видали заміж. Її втягнули в чужу війну.
За годину вони стояли поруч у великій залі.
Розпорядник обряду промовляв належні слова. Гості усміхалися. Фотографи ловили вдалий ракурс. Музика звучала так урочисто, ніби в цьому домі святкували справжнє щастя. Арман промовляв клятву рівно, без жодної зайвої інтонації. Його обличчя залишалося красивою непроникною маскою…
