Коли настав час узяти наречену за руку, він торкнувся її долоні. Дотик був коротким, майже формальним. Але на частку секунди його пальці стиснулися сильніше, ніж було потрібно. Так, ніби він сам не помітив цього руху.
Еліна не подивилася на нього. Лише серце раптом ударило нерівно, надто голосно для тієї жінки, яка поклялася собі не здригнутися.
Дім Армана стояв далеко від міської метушні. Величезна будівля, оточена садами, фонтанами й довгими галереями, більше скидалася на замкнений світ, ніж на житло. Усе в ньому було вивірене: світло, тиша, мармурові підлоги, важкі двері, запах квітів, від якого надвечір починала паморочитися голова.
Еліну провели в окреме крило. Кімнати виявилися розкішними, просторими, бездоганно підготовленими — і цілком чужими. Слуги говорили мало, усміхалися ввічливо й відступали раніше, ніж вона встигала поставити зайве запитання. Її оточили комфортом так щільно, що він майже перетворився на клітку.
Першої ночі вона сиділа біля вікна й дивилася на темне небо. Тут зорі здавалися ближчими, яскравішими, ніби хтось висипав їх просто над садом. У її колишньому житті небо рідко було таким глибоким. Там частіше йшов дощ, вікна дрижали від вітру, і по шибках тяглися сірі смуги води. Тепер же все було іншим — розкішним, теплим, нерухомим.
Десь у цьому величезному домі перебував чоловік, який ненавидів її.
Або переконував себе, що ненавидить.
Наступного ранку Арман не прийшов на сніданок. На другий день теж. Еліна їла сама, вивчала дім, ходила галереями, розглядала картини, затримувалася в бібліотеці, де пахло деревом, шкіряними палітурками й часом. Вона не плакала. Не дозволяла собі жалості. Надто довго вона жила поруч із батьком, щоб знати: слабкість завжди хтось спробує використати.
На третій день у бібліотеці вона знайшла стару фотографію.
Двоє чоловіків стояли, обійнявшись за плечі. Молоді, усміхнені, майже безтурботні. В одному вона відразу впізнала батька Армана: ті самі темні очі, та сама горда посадка голови. Другого впізнати було ще легше. Це обличчя вона бачила все життя.
Віктор Рей.
На знімку вони не виглядали партнерами по бізнесу. Вони виглядали друзями. Близькими. Такими, які не потребують пояснень і знають слабкості одне одного краще, ніж власні.
Еліна перевернула фотографію. На пожовклому звороті був напис, зроблений рукою впевненою й розмашистою. Мова була їй знайома: саме цю мову вона колись вивчила для роботи в компанії батька, не підозрюючи, що одного дня вона приведе її до чужого болю.
Вона прочитала повільно:
«1992 рік. Леон і Віктор. Не брати по крові — брати по душі. Назавжди».
Слово «назавжди» ніби впало їй у груди важким каменем….
