Еліна обережно повернула фотографію на полицю і підійшла до вікна. За склом сад жив своїм мирним життям: шелестіло листя, садівник повільно поливав доріжки, на сонці виблискували струмені фонтана. Усе виглядало спокійно. Майже безтурботно. Але тепер вона розуміла: у цьому домі тиша була не спокоєм, а слідом давньої катастрофи.
Біль жив тут усюди — у коридорах, у замкнених кімнатах, у словах, яких Арман не вимовляв, у його погляді, яким він уникав дивитися надто довго.
Він не просто хотів помститися.
Він був поранений.
І, здається, не знав іншого способу втриматися на ногах.
Того ж вечора Еліна вирішила, що більше не чекатиме. Очікування завжди здавалося їй повільною формою поразки. Це, мабуть, була єдина риса, успадкована від батька, за яку вона не відчувала ненависті: уміння зробити крок першою, коли інші ховаються за мовчанням.
Вона попросила молоду служницю на ім’я Нора передати Арманові, що хоче повечеряти разом. Не прохання. Не несміливе запрошення. Факт.
Нора повернулася за якийсь час із короткою відповіддю:
— Пан сказав: як завгодно.
Еліна всміхнулася. Це було далеко не радісною згодою, але й не відмовою. На сьогоднішній вечір цього вистачало.
Велика їдальня сяяла свічками. Довгий стіл накрили лише на двох, і від цього приміщення здавалося ще просторішим. Арман уже сидів, коли Еліна увійшла. На ньому була світла сорочка без краватки, верхній ґудзик розстебнутий, рукави трохи підкочені. У цьому недбалому вигляді він здавався несподівано живим — не бронзовою фігурою влади, а людиною з плоті й крові.
Він підвів очі. Насторожено. Так дивляться ті, хто звик чекати удару навіть у мирній кімнаті.
Еліна сіла навпроти. Не привіталася. Просто взяла склянку води й зустріла його погляд.
— Я знайшла фотографію, — сказала вона. — У бібліотеці. Твій батько і мій. Знімок дев’яносто другого року.
Його обличчя змінилося відразу. Невеликий рух у вилицях, миттєво потемнілий погляд, тінь небезпеки, що ковзнула рисами.
— Ти не мала нишпорити в бібліотеці.
— Ти її не замкнув, — спокійно відповіла Еліна. — Отже, або не подумав, або якась частина тебе хотіла, щоб я побачила знімок.
Пауза затяглася. У глибині дому рівно падала вода у фонтані. Крапля за краплею. Майже як відлік часу.
Арман дивився на неї так, ніби намагався вирішити, хто сидить перед ним: ворог, помилка, перешкода чи людина, здатна витримати правду.
— Вони були друзями, — сказала Еліна…
