— Були, — коротко відгукнувся він. — Доти, доки твій батько не вирішив, що дружба коштує менше, ніж гроші.
— Розкажи мені.
Він усміхнувся. Без радості.
— Навіщо? Щоб ти знайшла виправдання для нього?
— Ні. Щоб зрозуміти, чому ти так чіпляєшся за пам’ять про батька, що готовий зруйнувати власне життя заради неї.
Ці слова лягли між ними важко. Арман повільно поставив склянку на стіл. Його пальці затрималися на склі. Він звик володіти кімнатою, розмовою, тишею, чужим страхом. Але зараз контроль вислизав, і Еліна бачила це.
Коли він заговорив, голос став нижчим.
— Йому було шістдесят два. Він сказав мені телефоном із лікарні, що це просто втома. Що скоро все налагодиться. За три тижні його не стало. А останніми словами були слова про твого батька. Він сказав, що вірив йому більше, ніж собі. І ніяк не міг зрозуміти, як можна усміхатися людині в обличчя, тримати її за руку, а за спиною повільно знищувати.
Еліна слухала, не відводячи очей. Усередині щось болісно стиснулося. Вона знала Віктора. Знала його усмішку, коли він брехав. Знала його вміння перетворювати жорстокість на необхідність, а зраду — на ділове рішення. Але чути чужий біль, пов’язаний із ним, виявилося важче, ніж вона очікувала.
— Мені шкода, — сказала вона. — Щиро шкода твого батька. І тебе. Але, Армане… я не мій батько. Я ніколи не належала його світові. Я багато років намагалася піти від нього так далеко, як тільки могла.
Він мовчав.
— Я не твій ворог, — додала вона. — Навіть якщо тобі зручніше думати інакше.
Арман не відповів. Свічки повільно опливали, тіні на стінах ставали довшими. Нарешті він підвівся, підійшов до вікна і зупинився до неї спиною.
— Знаєш, що найстрашніше в зраді? — запитав він. — Не втрати. Не удар. Найстрашніше — зрозуміти, що знаки були завжди. Ти бачив їх, але відвертався, бо любив людину сильніше, ніж довіряв собі.
Еліна дивилася на його напружені плечі. На руки, зчеплені за спиною. Цей жест видавав його сильніше, ніж голос.
— Мій батько говорив схоже про мою матір, — тихо промовила вона. — Коли вона пішла. Він повторював це знову і знову, ніби слова могли повернути минуле. Тільки правда була іншою: він сам дозволив їй зникнути. Був надто зайнятий владою, угодами, власною величчю, щоб помітити, як поруч із ним іде жива людина.
Арман обернувся. Уперше в його обличчі не було звичного холоду. На мить він виглядав майже розгубленим.
— Ти його захищаєш?
