Він різко розплющив очі й подивився на мене. У цьому погляді я побачила те, чого ніяк не чекала від чоловіка, якого всі вважали сильним і незламним. Жах.
— Ти не повинна ставити запитань, Аліно, — тихо сказав він. — Просто довірся мені.
Його слова прозвучали як вирок. Я стояла в розкішній сукні, серед золота, шовку й свічок, але почувалася не нареченою, а бранкою. Раптом він підвівся й підійшов до мене. Я затамувала подих, чекаючи дотику.
Але він лише торкнувся мого обличчя кінчиками пальців і відразу відступив, ніби обпікся.
— Пробач, — видихнув він. — Я не можу.
— Ти не хочеш мене? — запитала я, не вірячи почутому.
— Річ не в тобі, — він відвернувся. — Усе набагато складніше.
Я не витримала й схопила його за руку.
— Поясни. Я твоя дружина. Я маю право знати.
Рашид різко вивільнив долоню, підійшов до столу й налив собі вина. Зробив великий ковток і лише після цього промовив:
— Кожна моя дружина… — він замовк, так сильно стиснувши келих, що той ледь не тріснув. — Кожна помирала в першу ніч.
Я заціпеніла. Серце ніби провалилося кудись униз.
— Що ти сказав? — прошепотіла я.
— Така моя доля, — глухо відповів він. — Я проклятий.
Кімната поринула в тишу. Я не знала, що робити: сміятися, плакати чи кричати. Його слова звучали як безумство, але обличчя було надто серйозним, надто змученим.
Я згадала погляди слуг за вечерею — налякані, насторожені. Їхній шепіт, коли я проходила повз. І раптом зрозуміла: вони знали. Усі знали. Усі, крім мене.
Тієї ночі Рашид так і не наблизився до мене. Він просидів до світанку, не випускаючи меча з піхов, ніби охороняв мене не від зовнішніх ворогів, а від самого себе. А я лежала на величезному ліжку й намагалася зрозуміти, у яку казку потрапила: прекрасну чи страшну.
Ранок після весілля мав би бути радісним. За традицією наречену зустрічають усмішками, підносять солодощі, дарують прикраси, бажають довгого кохання й щастя. Але коли я вийшла з покоїв, мене зустріли погляди, від яких по спині пробіг холод.
Слуги схиляли голови надто низько. Жінки прикривали обличчя хустками й відводили очі. А ті, хто все ж дивився на мене, робили це з таким співчуттям, ніби я вже опинилася на краю біди.
— Доброго ранку, пані, — пробурмотіла молода служниця й відразу відступила, ніби боялася випадково торкнутися мене…
