«Тепер ти моя». Він майже нічого не говорив, але його мовчання здавалося куди вагомішим за будь-які обіцянки.
Пізно ввечері, коли гості почали втомлюватися, а смолоскипи у дворі один за одним згасали, нас провели до покоїв. Величезні різьблені двері зачинилися за нашими спинами, і світ ніби зник.
І саме тоді, в цій раптовій тиші, я вперше відчула щось дивне. Уся казка залишилася зовні — разом із музикою, сміхом, коштовностями й захопленими голосами. А тут було надто темно, надто тихо й надто тривожно.
Рашид подивився на мене довгим поглядом. У ньому не було ні радості, ні ніжності, ні пристрасті. Він сказав лише:
— Сьогодні вночі ти маєш багато що зрозуміти.
Я не встигла запитати, що він має на увазі. Він відвернувся й почав запалювати свічки, ніби готувався не до шлюбної ночі, а до якогось давнього обряду. Моє весілля, моя казка тільки починалися. Але вже тоді я відчула: у цій історії є таємниця, про яку мене ніхто не попередив.
Я часто уявляла собі першу шлюбну ніч. Мені здавалося, що вона буде сповнена несміливості, ніжності, незграбних усмішок, а потім теплих обіймів, які розвіють усі сумніви. Але те, що сталося насправді, не мало нічого спільного з моїми дівочими мріями.
Рашид запалив десятки свічок. Кімната наповнилася м’яким золотавим світлом, і мармурові стіни ніби ожили, ставши теплішими. У повітрі змішалися запахи ладану й рожевої есенції.
Я чекала, що він підійде до мене, скаже щось лагідне, торкнеться руки. Але замість цього Рашид опустився на низьку подушку біля вікна й заплющив очі. Він почав тихо промовляти слова арабською. Я не розуміла їхнього змісту, але за ритмом це було схоже чи то на молитву, чи то на заклинання.
У його голосі чулися біль, відчай і щось схоже на страх.
— Рашиде? — несміливо покликала я. — Що ти робиш?
