Я відчула себе не дружиною правителя, а вдовою при живому чоловікові. Рашида я не бачила весь день. Він зник, залишивши мене саму серед розкішних, але порожніх кімнат.
Мені лишалося тільки ходити мармуровими коридорами, де пахло сандалом і важкими килимами, і знову й знову згадувати його слова: «Кожна моя дружина помирала в першу ніч». Я повторювала цю фразу подумки, намагаючись відшукати в ній прихований сенс.
Може, це випробування? Може, дивний жарт? Але ні. У його очах не було й тіні гри.
Я наважилася поговорити зі служницями.
— Скажіть, що тут відбувається? — запитала я дівчину на ім’я Надіра, коли вона принесла мені чай. — Чому всі дивляться на мене так дивно?
Вона здригнулася й опустила очі.
— Вам краще не запитувати, пані, — прошепотіла вона.
— Але я мушу знати, — наполягала я. — Це стосується мене.
Надіра замовкла. Потім додала ледь чутно:
— У цьому домі багато чого не вимовляють уголос. Бережіть себе.
Вона пішла, залишивши мене з іще більшою кількістю запитань. Увечері я вирішила вийти за межі крила, де були мої покої. Палац був величезний, немов окреме місто.
Коридори тяглися в темряву, двері були зачинені, але за ними чувся шепіт. Одного разу я почула, як двоє чоловіків перемовлялися арабською. Слів я майже не розуміла, але інтонації були похмурі.
Прозвучало моє ім’я, і чоловіки різко замовкли.
Я повернулася до кімнати з важким серцем. Уночі мені наснився сон.
Я йшла довгою залою, освітленою смолоскипами, і бачила портрети жінок у золотих сукнях. Їхні обличчя були бліді, очі — сповнені смутку. А в кінці зали стояв Рашид із мечем у руках, і по його щоках текли криваві сльози.
Я прокинулася в холодному поту. Довкола була тиша, лише десь далеко в коридорі гулко пролунали важкі кроки, ніби хтось обходив палац і перевіряв, чи не втекла я.
З кожним днем ілюзія розкоші танула. Я починала розуміти: це не рай. Це пастка, з якої не так просто вибратися.
Я вперше побачила, що мовчання може бути щільнішим за камінь. Слуги уникали мого погляду, Надіра прошепотіла мені «бережіть себе», а Рашид зник, залишивши мені в розпорядження коридори, тіні й власні страхи. Казка дала тріщину. І я вирішила: якщо довкола мене таємниця, я сама піду їй назустріч.
Вранці повітря було сухим, ніби сонце випалювало палац зсередини. Я попросила Надіру принести мені просту сукню без вишивки й, відмовившись від прикрас, вирушила блукати. Мені хотілося розчинитися в стінах, стати не королевою, а тінню, щоб палац перестав шепотіти й нарешті заговорив…
