Малік ковзнув по мені поглядом, затримався на залишеній чаші, і в його очах майнуло роздратування.
— Я прийшов попередити. У палаці шепочуться, що твоя молода дружина надто любить гуляти сама. Не зваблюйся нею, Рашиде. Інакше старі розмови про прокляття можуть зазвучати знову.
Він усміхнувся так, як усміхаються люди, впевнені, що знають смак чужого страху. Я відчула, як пальці самі стискаються в кулак. Моя рука з хусткою майже піднялася, але Рашид ледь помітно торкнувся мого ліктя. Цей жест означав: «Стій». Я послухалася.
— Я не чую жодних розмов, — спокійно сказав Рашид. — Чую лише, як настає тиша.
— Бережи себе, брате, — кинув Малік.
Він розвернувся й пішов, залишивши по собі аромат кориці й прихованої загрози.
Ми залишилися вдвох. За вікнами швидко темніло небо. Я перевела подих.
— Бачиш, — тихо сказав Рашид. — Він відчуває, що ми близько.
— Отже, найтемніша ніч буде перед світанком, — відповіла я. — Тримайся поруч.
Він кивнув. Ми обоє розуміли: попереду головне випробування. Уже не розмови, не здогади й не обережні натяки. Це буде ніч, коли лікар таємно перевірить колодязі, коли варту замінять вірні люди, коли кришки посудин підмінять, і чиясь рука потягнеться до отрути, не підозрюючи, що пастка вже готова.
Я повернулася до покоїв із дивним спокоєм. Так буває перед бурею: повітря важчає, але стає чистішим. Надіра зустріла мене на порозі. У її очах були тривога й надія.
— Ну як? — прошепотіла вона.
— Він з нами, — відповіла я. — Отже, ми впораємося.
Уночі я довго не могла заснути. Думала про портрети, про щоденник Олени, про те, як легко жінкам у цьому домі було зникнути без сліду. Я поклала флакон на стіл. Поруч — перстень із місяцем і двома клинками.
І раптом зрозуміла: цей знак означає не смерть, а вибір. Місяць — прихована таємниця. Клинки — сила, що розтинає темряву. Ми вирішили боротися. Я заснула під тихий шелест дерев у саду, і мені вчувся звук, схожий на полегшене зітхання. Ніби самі стіни палацу нарешті скинули тягар багаторічного мовчання…
