Минула ніч скріпила наш таємний союз із Рашидом. Докази, підозри, загроза з боку Маліка — усе склалося в карту, за якою нам належало йти обережно й без права на помилку. На кону стояло не лише моє майбутнє, а й життя самого Рашида.
На світанку до покоїв увійшла Зухра. Її кроки були безшумними, погляд — гострим. Вона не стала гаяти часу на вітання й одразу подивилася на стіл, де лежали флакон і перстень.
— Ти зайшла далі за інших, — сказала вона. — Решта зупинялися, засліплені страхом. Ти пішла вперед.
— У мене немає вибору, — відповіла я. — Мені потрібна правда.
Стара довго дивилася на мене, ніби перевіряла на міцність. Потім дістала зі складок одягу невеликий згорток. Усередині лежав шматок щільної тканини, на якій був вишитий знайомий символ: місяць і схрещені клинки.
— Це давній знак роду, — пояснила вона. — Його не виставляють напоказ. Він існує для тих, хто зобов’язаний пам’ятати поклик крові. Ти не повинна була дізнатися цю таємницю, але раз уже дізналася — слухай. Цей символ пов’язаний із долями жінок. Пам’ять про них ховали, щоб зберегти владу непохитною.
Я стиснула тканину в долонях. Отже, таємні двері, приховані галереї й портрети не були випадковістю. Це була частина жорстокої системи, де чужі життя приносили в жертву чужому впливу.
— Я не дозволю цьому тривати, — твердо сказала я. — Це коло має розімкнутися.
Зухра гірко всміхнулася:
— Руйнувати завжди небезпечніше, ніж мовчати. Але якщо ти готова йти до кінця, пам’ятай: правда стане твоєю головною зброєю.
Удень над палацом повисла важка, дзвінка тиша. Слуги рухалися швидко й безшумно, ніби відчували наближення грози. Я ловила насторожені погляди, чула уривки фраз, але не могла розібрати змісту. Інтуїція підказувала: Малік готує вирішальний крок.
Увечері Рашид сам прийшов до мене. Його обличчя було похмуре й зосереджене.
— Лікар перевірив воду, — повідомив він. — У трьох глечиках виявлено отруту. Я наказав замінити посудини, але це тимчасово.
— Отже, треба спіймати його на місці злочину, — відповіла я. — У ту мить, коли він знову спробує це зробити.
— Це надто ризиковано, — Рашид похитав головою. — Якщо він зрозуміє, що його викрито, вдарить першим.
Я подивилася йому просто в очі.
— Ти казав, що він боїться розголосу. Отже, ми повинні позбавити його тіні.
У кімнаті запанувала мовчанка. Я бачила, як у душі Рашида борються бажання захистити мене й розуміння, що іншого шляху немає…
