— Це буде непросто, — визнав він. — Але я знайду тих, кому вірю більше, ніж собі.
— По-третє, — я стиснула флакон, — отруту треба показати лікареві. Треба зрозуміти, як вона потрапляє у воду. Через кришки? Через глину? Через тканину? Нехай перевірить усе до останньої нитки.
Він мовчав. У цьому мовчанні я відчувала, як міцнішає його рішучість.
— І ще, — додала я, відчуваючи жар на щоках. — Перестань ховати мене, як крихку квітку під склом. Я не річ. Якщо ми хочемо вижити, мені потрібна свобода. Я ходитиму, дивитимуся, помічатиму. А якщо це небезпечно — будь поруч. Не з мечем. Просто будь опорою.
Він нахилився вперед. Його долоні лягли на стіл. Сильні пальці з тонкими білими шрамами зчепилися в замок. Я вперше помітила ці шрами й зрозуміла: воїном він був не лише в легендах.
— Я не підходив до тебе, — глухо сказав він, — бо думав, ніби мій дотик приносить смерть. Я віддалився й залишив тебе серед небезпек. Я звинувачував себе перед портретами й не смів дивитися в живі очі. Пробач мені. Прощення легше випросити в небес, ніж у живої людини.
Усередині мене піднялося тепло, схоже на легкий вітер опівдні.
— Не кайся перед портретами, — сказала я. — Повернися до мене. Я жива.
Він підвів погляд. У ньому не було ні пихи, ні владності. Переді мною сиділа людина, яка втомилася жити в страху. Між нами з’явилася іскра — не шалена пристрасть, не обіцянка близькості, а визнання спільної сміливості.
— Ти живеш. Я живу. І ми не дозволимо перетворити цей палац на склеп.
— Добре, — погодився він. — Роби крок, а я підставлю плече.
Ми домовилися про умовні знаки. Якщо я тримаю хустку в лівій руці — за мною стежать. Якщо торкаюся правої скроні — він має чекати мене біля східного саду. Дрібні деталі, тонкі нитки, з яких плететься невидима сітка.
Він пообіцяв таємно привести лікаря цієї ж ночі. Я вирішила: якщо з’явиться шанс здобути ще один доказ, я ним скористаюся.
Рашид відчинив двері й знову надягнув маску незворушного правителя. Але щойно ми вийшли в коридор, тишу розірвав різкий крик павича, що обірвався, як натягнута струна.
Ми обоє завмерли. Потім почули кроки. Розмірені, неквапливі. Кроки людини, впевненої у власній безкарності.
Малік.
Його тінь лягла на поріг раніше, ніж він сам з’явився. Він увійшов без доповіді. На губах грала усмішка, від шовкового вбрання йшов тонкий аромат, а в руці він тримав батіг із м’якої шкіри, яким ліниво постукував по долоні.
— Брате, — промовив він, злегка схиливши голову. — Яка рідкість — застати тебе там, де немає свідків.
— А ти, — відповів Рашид, — рідко приходиш без своєї свити.
— Сьогодні виняток…
