Я надіслала запис Марті. Вона приїхала наступного дня, подивилася відео й зблідла.
— Оксано, це вже не просто дивина, — сказала вона. — Ти не можеш далі чекати. Тобі треба думати, як вивести Соломію з цього дому.
Я закрила обличчя руками.
— Якщо я піду, Богдан вирішить, що я остаточно збожеволіла. Надія підійме всю рідню. Вони скажуть, що я зруйнувала сім’ю. У мене немає таких доказів, щоб мені повірили.
Марта стиснула мої пальці.
— Спочатку безпека дитини. Все інше потім. Докази можна збирати далі, але якщо ти боїшся, що їй загрожує небезпека, не можна лишати її там, де ти не контролюєш ситуацію.
Я розуміла, що вона має рацію, і все одно серце розривалося. Піти означало втратити дім, чоловіка, звичне життя, навіть рештки поваги рідні. Залишитися означало щоночі боятися, що я не встигну прокинутися.
Увечері, коли я вкладала Соломію, двері розчахнулися без стуку. На порозі стояв Степан. Очі в нього були почервонілі, голос звучав грубо.
— Ти довго ще гратимешся в господиню? — спитав він. — Онуку від мене ховаєш, ніби я чужа людина. Зовсім старших поважати перестала?
Соломія перелякано вчепилася мені в шию. Я насилу втримала голос.
— Я дбаю про свою дитину. Я її мати й маю право вирішувати, де їй спати.
Він ступив крок уперед.
— Не прикривайся материнством. Ти сама руйнуєш дім. Усі навколо знають, як ми з дівчинкою прив’язані одне до одного. Хочеш мене осоромити?
На шум прибіг Богдан. Він схопив мене за руку не сильно, але достатньо, щоб я відчула: він не на моєму боці.
— Оксано, годі! — крикнув він. — Батько любить нашу доньку, а ти поводишся так, ніби він злочинець. Я більше не можу слухати ці натяки.
Сльози самі хлинули з очей. Я дивилася на чоловіка й відчувала не просто біль, а зраду. Людина, яка мала стати стіною поруч зі мною, стояла навпроти. У ту ніч, коли дім нарешті затих, я сиділа з Соломією на руках і шепотіла їй у волосся, що навіть якщо проти мене стануть усі, я не віддам її страху…
