За кілька ночей дім став схожим на натягнуту струну. Соломія не розуміла, чому її звичний порядок зруйновано. Вдень вона ще бігала, сміялася, просила яблуко й кубики, а ввечері починалася буря. Вона плакала, тягнула руки до дверей, кликала діда, хапала мене за плечі й благала відпустити. Я заколисувала її, вмивала прохолодною водою, шепотіла лагідні слова, але сама плакала разом із нею. Мені було боляче бачити, як донька мучиться, не розуміючи, від чого я намагаюся її вберегти.
Одного разу її крик розбудив увесь дім. Степан вийшов у коридор швидким кроком і зупинився біля наших дверей. Обличчя в нього було жорстке.
— Оксано, дай мені онуку, — сказав він різко. — Ти чуєш, як вона заходиться? Це не турбота, а знущання з дитини.
Я тримала Соломію так міцно, що в самої нили руки. Донька билася в мене на грудях, а я говорила тихо, майже без голосу:
— Пробачте, але я вже вирішила. Від сьогодні вона спить із нами.
В очах Степана спалахнув гнів. Його пальці стиснулися, ніби він хотів ударити кулаком по стіні, але поруч стояв Богдан, і свекор стримався. Він лише різко розвернувся й пішов. Двері його кімнати грюкнули так голосно, що Соломія перелякано замовкла на секунду, а потім знову заплакала.
Богдан був роздратований і розгублений. Він провів долонею по обличчю, як людина, в якої більше немає сил слухати сварки.
— Оксано, навіщо ти це робиш? — спитав він. — На порожньому місці створюєш війну. Батько любить Соломію, вона до нього звикла. Ти ж бачиш, як їй погано. Тобі самої її не шкода?
Я подивилася на чоловіка крізь сльози. На язиці крутилися слова про камеру, про нічний погляд, про те, що я бачила. Але я знову зупинилася. Він не повірить. Не зараз.
— Я мати, Богдане. Я зобов’язана думати про доньку раніше за всіх. Можеш сердитися, але рішення я не зміню.
Він довго дивився на мене, потім важко видихнув і вийшов. У ту мить між нами ніби лягла перша справжня тріщина. До того ми сперечалися, ображалися, мирилися. Тепер же я відчула, що лишаюся сама проти всього дому.
Я стала обережнішою. Поставила ще кілька маленьких камер — у коридорі, на подвір’ї, у місцях, де могла з’явитися небезпека. Мені було страшно самій від себе: ще недавно я вважала подібне неприпустимим, а тепер кожен куток дому здавався сліпою зоною, де може статися непоправне. Я перевіряла записи щодня, ховала телефон, стирала сліди, жила в постійній напрузі. Навіть звичайні звуки — кроки Надії на кухні, кашель Степана за стіною, рип вхідних дверей — змушували мене здригатися. Я більше не почувалася господинею власного життя; я була вартовою біля крихкого сну доньки.
І невдовзі побачила те, від чого руки стали крижаними. Близько третьої ночі Степан вийшов зі своєї кімнати й підійшов до наших дверей. Він стояв у коридорі нерухомо, поклавши долоню на ручку. Не стукав, не кликав, не відчиняв. Просто стояв. Хвилини тяглися безкінечно. Я дивилася на екран і боялася навіть кліпнути, ніби один мій рух міг підштовхнути його відчинити двері. Потім він розвернувся й пішов назад…
