На третю ніч я зателефонувала Марті, моїй подрузі зі студентських років. Вона була єдиною людиною, перед якою я могла не вдавати спокою. Я говорила пошепки, збивалася, кілька разів замовкала, бо сльози перехоплювали подих. Розповіла про ночі, про дивну прив’язаність Соломії, про погляд Степана, який побачила у дверній щілині. Марта довго мовчала, і це мовчання було не байдужим, а важким.
— Оксано, — нарешті сказала вона тихо, — я не хочу, щоб ти сама себе довела до жаху. Але якщо ти відчуваєш, що з дитиною щось не так, потрібні докази. Самими емоціями ти нікого не переконаєш. А якщо твій страх не порожній, докази стануть єдиним способом захистити Соломію.
Її слова лишилися в мені, як скалка. Я розуміла: вона має рацію. Але як здобути правду в домі, де кожен мій крок міг помітити хтось зі старших? Де Надія чула навіть тихий рип шафи, а Степан з’являвся в коридорі безшумно, ніби завжди знав, хто куди йде? Кілька днів я думала, прокидалася серед ночі, перебирала варіанти й нарешті зважилася на те, чого сама від себе не чекала. Мені була потрібна прихована камера.
Марта допомогла дістати маленький пристрій. Увечері, коли дім почав затихати, я сховала його в кишеню й чекала, поки Степан вийде на подвір’я. Руки тремтіли так сильно, що я ледь не впустила камеру. Щойно за ним зачинилися двері, я прослизнула до його кімнати. Кожна секунда здавалася вічністю. Я чула власне дихання, чула, як б’ється серце, чула, як десь далеко капає вода. Пристрій вдалося сховати так, щоб він дивився на ліжко. Я повернула все на місце й вийшла, відчуваючи, ніби пройшла по краю прірви…
