Те, що здавалося звичайною турботою діда про онуку, в одну мить постало зовсім інакше

Цієї ночі я не спала зовсім. Лежала поруч із Богданом, який рівно дихав уві сні, і чекала ранку, мов вироку. Здавалося несправедливим, що він може спати так спокійно, поки всередині мене руйнується звичний світ. Коли за вікном посвітлішало і в домі заворушилося перше життя, я взяла телефон. Пальці були вологі й неслухняні. Кілька разів я промахувалася по екрану, перш ніж змогла відкрити запис.

Спочатку нічого не відбувалося. Кімната Степана, напівтемрява, нічник на тумбочці, Соломія спить, поклавши голову на його руку. Я перемотувала вперед, відчуваючи, як горло стискається дедалі сильніше. Близько півночі Степан ворухнувся. Світло лягло на його обличчя, і я побачила, що він не спить. Він дивився на онуку довго, нерухомо, з тією самою дивною напругою. Потім провів долонею по її волоссю й міцно притягнув до себе. У його очах майнуло щось каламутне, незрозуміле, від чого в мене холод пройшов по хребту.

Я не встигла додивитися. За дверима нашої кімнати пролунали кроки. Я здригнулася так різко, що телефон ледь не випав із рук, і поспіхом вимкнула екран. Увійшов Богдан, уже вдягнений, збирався йти. Я сховала телефон під ковдру й спробувала зробити вигляд, що просто прокинулася. Він нічого не помітив, а я весь день ходила ніби без шкіри. Кожне слово, кожен погляд зачіпали до болю.