До світанку я не склепила очей. Переді мною знову й знову поставала напівтемна кімната, обличчя Степана, його руки, нерухоме тіло Соломії. Я намагалася переконати себе, що побачила більше, ніж було насправді. Може, втома. Може, страх. Може, тінь від нічника змінила вираз обличчя. Але чим дужче я вмовляла себе заспокоїтися, тим ясніше ставало: серце вже не повірить цим поясненням.
Уранці Соломія бігала подвір’ям, сміялася й збирала мокре листя після дощу. Вона виглядала звичайною дитиною, живою, світлою, нічого не підозрюючи. Я дивилася на неї з вікна й відчувала, як усередині підіймається розпач. Без доказів мене ніхто не почує. Варто мені сказати вголос, що я боюся за доньку поруч зі Степаном, і дім повстане проти мене. Надія назве мене невдячною, Богдан — підозріливою, а Степан, можливо, знову надягне своє добродушне обличчя.
Після тієї ночі я майже перестала спати. Варто було заплющити очі, як переді мною спалахувала та сцена. Я злилася на себе за боягузтво: чому не ввійшла, чому не забрала доньку одразу, чому не спитала прямо? Потім уявляла, як Степан підводить на мене здивовані очі, як Надія скрикує, як Богдан каже, що я перейшла всі межі. І щоразу розум відповідав жорстко: якщо зірватися зараз, без опори й доказів, можна втратити можливість захистити Соломію. Я мала діяти обережно. Не заради власного спокою, а заради неї.
За сніданком Степан поводився як завжди. Підкладав онуці шматочок хліба, усміхався, питав, чи смачна каша. Соломія сиділа поруч із ним спокійно, іноді сміялася, коли він кумедно піднімав брови. Для всіх це була тепла сімейна сцена. Для мене — випробування, розтягнуте на кожну хвилину. Кожен його жест здавався підозрілим, кожен рух руки змушував напружуватися. Їжа стала сухою й несмачною, застрягала в горлі, а я боялася підвести очі, щоб ніхто не прочитав у них жах.
Богдан нічого не помічав. Він квапився у справах, жартував, пив чай і говорив про дрібниці. У його світі батько лишався надійною, доброю, майже бездоганною людиною. Надія ж, як завжди, тримала бік чоловіка. Її погляд ковзав по мені уважно й колюче, ніби вона відчувала мій внутрішній спротив і заздалегідь попереджала: не смій руйнувати наш уклад.
Я вирішила спостерігати. Перші дні вдавала, ніби змирилася. Дозволяла Соломії йти до діда, а сама затримувалася в коридорі, прислухалася біля дверей, підводилася серед ночі. Але Степан ніби став обережнішим. Коли я наближалася, у кімнаті вже гасло яскраве світло, лишався тільки нічник, а його тихий голос повторював: «Спи, пташко, дід поруч». Більше нічого. Ні дивного шереху, ні плачу, ні різкого руху. Саме ця бездоганна тиша лякала ще дужче.
Одного разу я наважилася й приклала око до вузької щілини. Степан лежав до мене спиною, Соломія майже не ворушилася поруч із ним. Ніби нічого незвичного. Але ця нерухомість дитини лякала мене. Вона не крутилася, не белькотіла уві сні, не тягнулася до подушки, як робила поруч зі мною. Вона ніби провалювалася в якесь заціпеніння. Я стояла біля дверей, доки ноги не затерпли, і все ясніше розуміла: тут є таємниця, і вона стосується моєї доньки…
