Те, що здавалося звичайною турботою діда про онуку, в одну мить постало зовсім інакше

Той вечір, після якого моє життя остаточно тріснуло, був мокрим і холодним. Дощ дрібно бив по шибках, вітер тягнувся вздовж стін, у домі пахло сирістю й утомою. Я весь день поралася по господарству, надвечір ледве трималася на ногах. Богдан пішов до знайомих, Надія лягла у своїй кімнаті з головним болем. Соломія знову плакала, вчепившись у мій халат, і просила діда. Я намагалася бути твердою, але кожне її схлипування озивалося в мені болем.

Зрештою я відпустила її до Степана. Потім довго лежала в темряві, дивлячись у стелю. Сон не приходив. Усередині наростало занепокоєння, важке, липке, наче перед грозою. Ближче до півночі дім затих. Десь рипнула дошка, потім знову стало тихо. Я підвелася, накинула халат і пішла коридором до кімнати свекра, намагаючись ступати так обережно, щоб мостини мене не видали.

Двері були прочинені. Із щілини витікала смужка тьмяного нічного світла. Я зупинилася, затамувавши подих. Серце билося так сильно, що я боялася почути його ззовні. Кілька секунд я не могла наважитися. Потім тривога за доньку виявилася сильнішою за сором і страх. Я майже беззвучно штовхнула двері.